Я дуже змінилася. Я це сама відчувала. Була на диво товариська, тепер би сказали
комунікабельна. Тоді таких слів ми не вживали. Бігала, ні, літала по східцях, по
коридорах, галасувала, тягала хлопців за чуби, кепкувала з них, приваблювала, глузувала,
закохувала в себе, відштовхувала, потім сама від того мучилася – словом, була нестерпна.
Для вихователів – клопіт. Я розумію, що вони за нас переживали. Та хіба ж можна так!
Ми ж у них на оці: в класі, в коридорі, в саду – в групі, в колективі. Досить того, що я
найперша серед дівчат навчилася грати в карти, в дурня – жах! Як можна? А де ж дівоча
скромність? А мені подобалося грати в дурня, і нічого я в тому поганого не бачила. Зовсім
нічого. І при чому тут скромність? Правда, мені ніхто нічого не говорив, бо я була
відмінниця, активістка, брала участь у всіх, або майже гуртках, була членом редколегії
шкільної стіннівки. Говорити – не говорили, але косі погляди кидали, ой, як кидали. Але я
на те не зважала.

ХХІІ. Рита.
– Дівчата! Дівчата! – Люся аж захлиналася. – До нас приїхала нова дівчинка… З
дитячого будинку… Сирота, трохи бачить, звати Ритою…
Признаюся чесно: до сих пір я не змінила ні одного імені. Це мабуть тому, що я погана
письменниця. А радше, і не письменниця зовсім… Просто пишу… Так–от, признаюся
чесно: це ім’я я вигадала… Дівчинку ту було звати по–іншому. А чому Рита? А тому, що
такого імені не було в нашій школі. А справжнє ім’я не хочу називати зумисне… У неї все
гаразд: сім’я, чоловік, діти… Вона гарна господиня… Для чого? Та й чи маю я право?
Пройшло стільки років…
– Пішли знайомитись!
І ми побігли у спальню, де влаштувалася Рита.
Метка, коротко підстрижена, з хлоп’ячими манерами… Ото вже, мабуть, нашим
вихователям кислиці снилися. Дівчата у нас були привітні, а вже новеньких зустрічали як
рідних, намагалися, щоб не було їм незручно чи сумно.
– Сирота. З дитячого будинку, – говорили ми співчутливо і намагалися оточити Риту
увагою. Але їй наша увага була непотрібна. Вона обрала собі у товаришки Люсю і стала
для неї беззаперечним авторитетом. Мотнувши головою, відкидала своє коротке волосся,
що аж ніяк не могло їй заважати, – і вже вона на дереві, вже вихователька гукає, щоб
злізла, бо впаде.
І почалося… Без Рити не обходилася ні одна хуліганська витівка. Її ім’я називалося на
щотижневих лінійках і, звичайно, не серед кращих учнів. Вчилася погано і поводила себе
далеко не найкраще. Грубила вихователям та й з дівчатами не дуже делікатнічала. І вже не
знаю, за що вона не злюбила мене. Не злюбила – і все. Може, тому, що я добре вчилася, а
може тому, що я користувалася авторитетом у хлопців, – не знаю. Але в моєму житті
почалися далеко не найкращі дні.
Я піднімалася в спальню – і починалося:
– Ну, що, красуне?
Я мовчала, лише відчувала, як фарба від обличчя кудись дівалася. Тут їй на допомогу
підіспівала Аня – колишня моя однокласниця:
– Вона горда, вона відмінниця. Вона не хоче з нами розмовляти!
– Всі хлопці за неї пересварилися, – докидала Рита.
Я мовчала. Дівчата не пропускали мене пройти до мого ліжка. Правда, рукам волі не
давали: дошкуляли словами.
– Так ти не хочеш з нами розмовляти? – допитувалася Рита. Я мовчала. Інші дівчата чи
не чули, чи не хотіли вмішуватись. Риту трохи побоювались. Мене явно хотіли довести до
сліз, але я не плакала.
Скаржитись на них мені навіть на приходило в голову. Але, коли закінчувався день, і
ми йшли у спальню, серце в мене починало калатати: я знала, що мої мучительки мене
чекають. І вони чекали, злі і дошкульні. Якби вони могли… Але щось їх стримувало,
чогось вони боялися. І, якщо мене похвалили на шкільній лінійці, а хвалили мене часто,
або хтось із хлопців на мене звернув увагу, то я вже знала: так просто це мені не минеться.
Але життя текло, пливло, летіло, бігло, вирувало. І головне: вранці я біжу по сходах
вниз до класу – і зі мною вітається Фелікс. Він іде поряд, не беручи мене за руку, – табу,
не можна, не заведено, хоча ніхто і не забороняв. Про нас уже починали говорити.
Звичайно, нічого поганого: дружать, мовляв. Ну, що ж, це можна, це не заборонено, але…
Але вихователі мали нас на оці, щоб бува чого не вийшло. А нам і в голову нічого такого
не приходило.
Фелікс заходив у наш клас, як тільки закінчувалася підготовка домашніх завдань. Для
виконання домашніх завдань був відведений певний час, і всі мали сидіти в своїх класах.
Як тільки продзвенить дзвінок, сповіщаючи, що “підготовка”, як у нас називали,
закінчилася, в наш клас заходив Фелікс. Я сиділа за першою партою у другому ряду. Він
ставав переді мною і так міг стояти годинами. Мабуть, це виглядало дуже смішно. Але
сісти поряд – ні в якому разі, неприпустимо. Це вже потім, в старших класах, ми таки
привчили вихователів, що учень з ученицею могли, взявшись за руки, по коридорі
пройтися і за партою посидіти. А тоді ще ні.
Вчителі і вихователі кидали на нас з Феліксом косі погляди, але ми ніяких правил не
порушували, то ж офіційно нам ніхто нічого не міг закинути. Фелікс мені казав:
– Головне – ми з тобою мусимо добре вчитися, тоді до нас ніхто не зможе придертися.
І справді Фелікс ось уже кілька років – голова ради дружини, я недавно стала
редактором піонерської шкільної стінгазети (боже мій, скільки часу я на неї тратила).
Я стала якась неврівноважена: була то сумна, замислена, то весела, як вихор. А вчителі
до нас ставилися по–різному. Одні – лагідно усміхалися, згадуючи, очевидно, свою
молодість, інші жартували, дехто іронізував, та найєхиднішою була Лариса Петрівна.
Вона завжди вміла ущипливо докинути кілька слів про серце, про кохання. І це не було
доброзичливе ставлення до молодості, а насмішка і глум. Я часто не знаходилася, як їй
дотепно відповісти, а потім сама на себе сердилась, картала себе. Відверто ж їй грубити не
хотілося: вчителька ж.

Організували поїздку в ліс. Їхали машиною, везли з собою харчі. Розставили польові
телефони. Ніби і військова гра, але разом з тим і ні, бо ніхто ні з ким не “воював”.
Розклали багаття, напекли картоплі. А мені було чомусь сумно. Певно тому, що у тому
багатолюдді Фелікс до мене не підходив. Лісом ходила осінь. Вона обтрушувала з дерев
листя, шурхотіла ним, розкладала на землі, ніби готувала візерунок для килима.
Я пішла стежиною. Заблудитися отут не можна було: я нікуди не звертала. Долинали
голоси від багаття. І тут до мене підійшов Фелікс. Він пройшовся зі мною поряд, потім
поклав мені руку на плече:
– Ну, що, тобі весело?
– Чомусь ні…
Я знітилась. Серце калатало шалено.
– Чому?
– Не знаю…
– Ходімо до гурту.
– То й ходімо, – видихнула я, хоч самій аж ніяк не хотілося йти до того гурту.