Микола Мушинка про Тетяну Фролову.
Львівська поетеса Тетяна Фролова /1941 року народження/ не є ні членом Спілки письменників, ні лауреатом літературних премій, а все ж таки її вірші користаються великою популярністю не лише в Україні, але й за її межами. Частина з них публікувалася і на сторінках пряшівської „Дуклі”.
Наприкінці минулого року у Львові появилася вже третя збірка її поезії „Солоспів”. Книжечка містить 87 віршів на різні теми. Переважають вірші про кохання, громадська лірика та поетичні роздуми про наболілі проблеми сьогодення. У короткому вступі поетеса розповіла про своє дитинство, навчання в школі для сліпих, перші поетичні спроби, виховання трьох синів та недавнє одруження із сліпим кобзарем Лайошом Молнаром, який став надійним супутником її знедоленого життя та ініціатором видання її книжок.
Мені як авторові післямови до книжки 19 лютого ц.р. довелось побувати на презентації „Солоспіву” у львівському Палаці культури ім. Хоткевича. По суті це був величавий концерт, на якому головним виконавцем була сама поетеса, яка пальцями читала свої вірші, писані азбукою Бройля, співала та розповідала про своє життя. Чоловік Лайош супроводжував її на бандурі. Серед глядачів значний успіх мала лемківська пісня „Вино, вино червененьке” в обробці І. Майчика. Частину власних пісень Тетяна та Лайош співали разом. Кілька пісень на її слова прекрасно виконував 15-членний хор сліпих жінок „Струмочок”, в якому Тетяна співає вже 33 роки. Хор заснував і довгі роки ним керував композитор Юліан Вовк. Після його смерті /два роки тому/ диригентську палочку успадкував його син Віталій. Модератором концерту був заслужений артист Театру ім. Заньковецької Григорій Шумейко. По кілька віршів Т. Фролової зачитала його дружина Ірина Шумейко, артистка Наталія Лісова, диктор обласного радіомовлення Романа Панчак та кума поетеси теж незряча Оля Буренко. Наймолодша учасниця концерту -чотирирічна Аліна Діана Совка з великим успіхом зачитала два дитячі вірші із презентованої книжки.
Учасники концерту – львівські шанувальники поезії, рідні та друзі поетеси – зі сльозами на очах нагороджували кожен номер бурхливими оплесками, оплесками, вповні заслуженими.
Після урочистої програми відбулися справжні хрестини нової книжки, які нічим не поступалися перед хрестинами новонародженої дитини. Тости, побажання, зворушливі слова сліпих подруг поетеси і пісні, пісні, пісні… Було це неофіційне продовження концерту.
Слід підкреслити, що всі три книжки Тетяни Фролової /”Виклик долі”, „Повінь”” та „Солоспів”/ були видані на кошти спонсорів та власні сімейні заощадження авторки. Люди їх купують і… читають навіть в нинішній скрутній економічній ситуації. А це є яскравим свідченням про глибоку поетичну душу українського народу. Авторка підготувала до друку вже четверту збірку своєї поезії та книжку поетичної прози „Стежка від воріт”, в якій розповіла про своє незряче дитинство. Книжка є першою частиною задуманої трилогії. Поетеса вірить /а я теж/, що презентація її прозового дебюту відбудеться ще в цьому році.
Микола МУШИНКА.
«Нове життя« 9 1999 року.
Казки бабусі Тані.
Зовуть її бабусею Танею, а за паспортом Тетяна Фролова. Народилася в Україні, в чарівному селі Білозірка на Тернопільщині, а живе у Львові. Вона- письменниця, авторка півтора десятка книжок, серед яких є і кілька збірок оповідань та віршів для дітей. Та Вона ще й мати трьох синів і бабуся п’ятьох внучат.
Почала бабуся розповідати внучатам не вигадані-видумані казки. А вони: «Ще, бабусю, ще, ще…» щоб її казками могли тішитися й інші діти, вона поклала їх на папір. Та не писала їх як ви- пером у зошит, а письмом Брайля, тобто опуклими крапками з спеціальною шаблоною. Потім вона ці казки читала- спочатку для себе: не очима, а кінчиками пальців. Виправляла. і знов переписувала і знов читала- кінчиками пальців.
А чому так?бо Тетяна Фролова від раннього дитинства сліпа. Світа Божого не бачить. Потім вона ці казочки диктувала своєму чоловікові дядечку Лайошу Молнару бандуристові, який записав їх на комп’ютері і поніс у друкарню.
Отак появилася на світ остання книжечка Тетяни Фролової «Коли ти навчився читати», з підрозділом «Оповідання для дітей». Видана у львові наприкінці минулого року. З неї ми передруковуємо оповідання «Кудлай». Потім хто з Вас, юні читачіс, нам напише про свого песика або, намалює нашого Кудлая, редакція вишле вищезгагану книжечку, яка ще містить дев’ять таких казок.
Микола Мушинка.
Веселка» н5-6, січень-лютий 2004- 2005.
А далі є надрукований «Кудлай».
СВІЧКА НЕЗРЯЧОЇ ПОЕТЕСИ НЕ ЗГАСАЄ
Тетяна Фролова: Щоб не згасла свічка. Поезії. Авторська редакція. Видавничий редактор Ірина Цельняк. В-во «Край. – Львів, 2004. -176 стор.
Незряча письменниця Тетяна Фролова увійшла в українську літературу порізняно пізно – в 1996 році, вже у зрілому віці – 55-річною. Одні з перших її віршів друкувалися і на сторінках «Дуклі» 1997. ч. 4, с. 77-79). За неповних десять років вона встигла видати вісімнадцять книжок виняткової художні та документальної вартості: вісім збірок поезій, п’ять збірок дитячих казок, три збірки прози і два випуски з трилогії автобіографічних спогадів. Майже все- власним коштом (та коштом її найближчих друзів- шанувальників поезії, що в нинішніх економічних умовах є чималим подвигом, зокрема, коли до уваги, в неї є сім’я: сини, внуки і сліпий чоловік. Хоч серед офіційної літературної критики книжки Тетяни Фролової чомусь завзято замовчуються. Письменниця і ДОСІ не є членом НСПУ), серед читачів та на концертах вони тішаться значною популярністю. Чимало з них покладено на музику.
Остання поетична збірка Тетяни Щоб не згасла свічка», як і попередні розкривається «Замість передмовним» змістом- зверненням до читачів, в якому поетеса пояснює чому вона так пізно взялася взялася за перо »власне не за перо, а за тупе шило, бо вонап пише азбукою Бройля… а взялася вона за цей прилад з внутрішньої потреби розповісти зрячим про те, що вона носить в своєму серці. А її життєве іголовне бажання- донести людям, що вона, не «Каліка», а рівноправний член суспільства,здібний не лише робити так як зрячі, але й «Бачити» все так як вона. А може й краще. Бачити не очима, а серцем.і це своє бажання вона щодня доводить оточенню конкретними вчинками. Переконливо і безапеляційно. Для тих, хто вперше взяв у руки її книжку, поетеса і тут своїм простим і неповторним стилем розповіла свою автобіографію, з якої вибираємо:
«Мене часто запитують, чому у мене прізвище таке – Фролова. Ні, я не росіянка. Своє прізвище я успадкувала від першого заміжжя. Отже, це — набуте. Його тепер носять три мої сини, їхні родини і, зрештою, мої книжки: проза, казки, поезії. Я-донька простих селян, що жили в селі Білозірка на Тернопільщині. У тому селі, що найкраще у цілому світі, я і народилася. От звідси і повела мене ота стежка від батьківських воріт і привела у місто Лева, де живу й досі. Тут я закінчила школу, спеціальну школу для сліпих дітей, тут після закінчення школи працювала у цеху на підприємстві, де тоді працювали сліпі. Працювала і вчилася у Львівському державному університеті ім. Івана Франка. Отже, я – філолог. А що вірші пишу… Писала й раніше, ще з шкільних років, але якось ніхто не підтримав, не друкувалася. А потім і взагалі… Вир життя закрутив так, що не до поезії було. У 36років я розлучилася з чоловіком. Для мене це була справжня трагедія. Та мусила жити, бо мала дітей і треба було їх виховувати. Не клену свою долю, ні на кого не нарікаю, та жилося мені дуже нелегко. Вижила. Писала вряди-годи, коли дуже допікало життя, але писалося мало. Повернулася до поезії та й до прози взялася, коли зустріла Лайоша Молнара – цікаву особистість. За національністю він угорець, але це не завадило йому стати українським кобзарем. Колими познайомились ближче, Лайош сказав, що треба видати збірку моїх поезій. І у квітні 1996 року книжечка таки вийшла. Це була маленька збірочка, що мала безліч недоліків і називалася «Виклик долі». Але ми дуже тішилися нею. Та й не тільки ми, а й читачі, що зустріли цю книжечку тепло і щиро. На цей час ми з Лайошем вже були одружені. Так і почалася моя творчість, чи, власне, входження в світ друкованого слова. Це був стимул, це була перемога, це був виклик моїй долі, котра подарувала мені сліпоту. Я відчула, що ще багато чого напишу, бо не писати вже не зможу. З того часу вийшло чимало моїх книжок» (с. 4-6).