Микола Мушинка про Тетяну Фролову.

 

Львівська поетеса Тетяна Фролова /1941 року народження/ не є ні членом Спілки письменників, ні лауреатом літературних премій, а все ж таки її вірші користаються великою популярністю не лише в Україні, але й за її межами. Час­тина з них публікувалася і на сто­рінках пряшівської „Дуклі”.

Наприкінці минулого року у Львові появилася вже третя збірка її поезії „Солоспів”. Книжечка міс­тить 87 віршів на різні теми. Пере­важають вірші про кохання, гро­мадська лірика та поетичні роздуми про наболілі проблеми сьогодення. У короткому вступі поетеса розпо­віла про своє дитинство, навчання в школі для сліпих, перші поетичні спроби, виховання трьох синів та недавнє одруження із сліпим коб­зарем Лайошом Молнаром, який став надійним супутником її знедо­леного життя та ініціатором видан­ня її книжок.

Мені як авторові післямови до книжки 19 лютого ц.р. довелось побувати на презентації „Солоспі­ву” у львівському Палаці культури ім. Хоткевича. По суті це був вели­чавий концерт, на якому головним виконавцем була сама поетеса, яка пальцями читала свої вірші, писані азбукою Бройля, співала та розпо­відала про своє життя. Чоловік Лайош супроводжував її на бандурі. Серед глядачів значний успіх мала лемківська пісня „Вино, вино червененьке” в обробці І. Майчика. Частину власних пісень Тетяна та Лайош співали разом. Кілька пісень на її слова прекрасно виконував 15-членний хор сліпих жінок „Струмо­чок”, в якому Тетяна співає вже 33 роки. Хор заснував і довгі роки ним керував композитор Юліан Вовк. Після його смерті /два роки тому/ диригентську палочку успад­кував його син Віталій. Модерато­ром концерту був заслужений артист Театру ім. Заньковецької Григо­рій Шумейко. По кілька віршів Т. Фролової зачитала його дружина Ірина Шумейко, артистка Наталія Лісова, диктор обласного радіомов­лення Романа Панчак та кума поетеси теж незряча Оля Буренко. Наймолодша учасниця концерту -чотирирічна Аліна Діана Совка з великим успіхом зачитала два ди­тячі вірші із презентованої книжки.

Учасники концерту – львівські шанувальники поезії, рідні та друзі поетеси – зі сльозами на очах наго­роджували кожен номер бурхливи­ми оплесками, оплесками, вповні заслуженими.

Після урочистої програми відбу­лися справжні хрестини нової книжки, які нічим не поступалися перед хрестинами новонародженої дитини. Тости, побажання, зворуш­ливі слова сліпих подруг поетеси і пісні, пісні, пісні… Було це неофі­ційне продовження концерту.

Слід підкреслити, що всі три книжки Тетяни Фролової /”Виклик долі”, „Повінь”” та „Солоспів”/ бу­ли видані на кошти спонсорів та власні сімейні заощадження авторки. Люди їх купують і… читають на­віть в нинішній скрутній економічній ситуації. А це є яскравим свідчен­ням про глибоку поетичну душу ук­раїнського народу. Авторка підго­тувала до друку вже четверту збір­ку своєї поезії та книжку поетичної прози „Стежка від воріт”, в якій розповіла про своє незряче ди­тинство. Книжка є першою частиною задуманої трилогії. Поетеса ві­рить /а я теж/, що презентація її прозового дебюту відбудеться ще в цьому році.

Микола МУШИНКА.

«Нове життя« 9 1999 року.

 

 

            Казки бабусі Тані.

            Зовуть її бабусею Танею, а за паспортом Тетяна Фролова. Народилася в Україні, в чарівному селі Білозірка на Тернопільщині, а живе у Львові. Вона- письменниця, авторка півтора десятка книжок,  серед яких є і кілька збірок оповідань та віршів для дітей. Та Вона ще й мати трьох синів і бабуся п’ятьох внучат.

Почала бабуся розповідати внучатам не вигадані-видумані казки. А вони: «Ще, бабусю, ще, ще…» щоб її казками могли тішитися й інші діти, вона поклала їх на папір. Та не писала їх як ви-  пером у зошит, а письмом Брайля, тобто опуклими крапками з спеціальною шаблоною. Потім вона ці казки читала- спочатку для себе: не очима, а кінчиками пальців. Виправляла. і знов переписувала і знов читала- кінчиками пальців.

            А чому так?бо Тетяна Фролова від раннього дитинства сліпа. Світа Божого не бачить. Потім вона ці казочки диктувала своєму чоловікові дядечку Лайошу Молнару бандуристові, який записав їх на комп’ютері і поніс у друкарню.

            Отак появилася на світ остання книжечка Тетяни Фролової «Коли ти навчився читати», з підрозділом «Оповідання для дітей». Видана у львові наприкінці минулого року. З неї ми передруковуємо оповідання «Кудлай». Потім хто з Вас, юні читачіс, нам напише про свого песика або,  намалює нашого Кудлая, редакція вишле вищезгагану книжечку, яка ще містить дев’ять таких казок.

            Микола Мушинка.

            Веселка» н5-6, січень-лютий 2004- 2005.

А далі є надрукований «Кудлай».

 

 

СВІЧКА НЕЗРЯЧОЇ ПОЕТЕСИ НЕ ЗГАСАЄ

Тетяна Фролова: Щоб не згасла свічка. Поезії. Авторська редакція. Видавничий редактор Ірина Цельняк. В-во «Край. – Львів, 2004. -176 стор.

Незряча письменниця Тетяна Фролова увійшла в українську літературу порізняно пізно – в 1996 році, вже у зрілому віці – 55-річною. Одні з перших її віршів друкувалися і на сторінках «Дуклі» 1997. ч. 4, с. 77-79). За неповних десять років вона встигла видати вісімнадцять книжок виняткової художні та документальної вартості: вісім збірок поезій, п’ять збірок дитячих казок, три збірки прози і два випуски з трилогії автобіографічних спогадів. Майже все- власним коштом (та коштом її найближчих друзів-  шанувальників поезії, що в нинішніх економічних умовах є   чималим подвигом, зокрема, коли до уваги,  в неї є сім’я: сини, внуки  і сліпий чоловік. Хоч серед офіційної літературної критики книжки  Тетяни Фролової чомусь завзято замовчуються. Письменниця і ДОСІ не є членом НСПУ), серед читачів та на концертах вони тішаться значною популярністю. Чимало з них покладено на музику.

            Остання поетична збірка Тетяни Щоб не згасла свічка», як і  попередні розкривається «Замість передмовним» змістом- зверненням до читачів, в якому поетеса пояснює чому вона так пізно взялася взялася за перо »власне не за перо, а за тупе шило, бо вонап пише азбукою Бройля… а взялася вона за цей прилад з внутрішньої потреби розповісти зрячим про те, що  вона носить в своєму серці. А її життєве іголовне бажання-  донести людям, що вона, не «Каліка», а рівноправний член суспільства,здібний не лише робити так як зрячі, але й «Бачити» все так як вона. А може й краще. Бачити не очима, а серцем.і це своє бажання вона щодня доводить оточенню конкретними вчинками. Переконливо і безапеляційно. Для тих, хто вперше взяв у руки її книжку, поетеса і тут своїм простим і неповторним стилем розповіла свою автобіографію, з якої вибираємо:

«Мене часто запитують, чому у мене прізвище таке – Фролова. Ні, я не росіянка. Своє прізвище я успадкувала від першого заміжжя. Отже, це — набуте. Його тепер носять три мої сини, їхні родини і, зрештою, мої книжки: проза, казки, поезії. Я-донька простих селян, що жили в селі Білозірка на Тернопільщині. У тому селі, що найкраще у цілому світі, я і народилася. От звідси і повела мене ота стежка від батьківських воріт і привела у місто Лева, де живу й досі. Тут я закінчила школу, спеціальну школу для сліпих дітей, тут після закінчення школи працювала у цеху на підприємстві, де тоді працювали сліпі. Працювала і вчилася у Львівському державному університеті ім. Івана Франка. Отже, я – філолог. А що вірші пишу… Писала й раніше, ще з шкільних років, але якось ніхто не підтримав, не друкувалася. А потім і взагалі… Вир життя закрутив так, що не до поезії було. У 36років я розлучилася з чоловіком. Для мене це була справжня трагедія. Та мусила жити, бо мала дітей і треба було їх виховувати. Не клену свою долю, ні на кого не нарікаю, та жилося мені дуже нелегко. Вижила. Писала вряди-годи, коли дуже допікало життя, але писалося мало. Повернулася до поезії та й до прози взялася, коли зустріла Лайоша Молнара – цікаву особистість. За національністю він угорець, але це не завадило йому стати українським кобзарем. Колими познайомились ближче, Лайош сказав, що треба видати збірку моїх поезій. І у квітні 1996 року книжечка таки вийшла. Це була маленька збірочка, що мала безліч недоліків і називалася «Виклик долі». Але ми дуже тішилися нею. Та й не тільки ми, а й читачі, що зустріли цю книжечку тепло і щиро. На цей час ми з Лайошем вже були одружені. Так і почалася моя творчість, чи, власне, входження в світ друкованого слова. Це був стимул, це була перемога, це був виклик моїй долі, котра подарувала мені сліпоту. Я відчула, що ще багато чого напишу, бо не писати вже не зможу. З того часу вийшло чимало моїх книжок» (с. 4-6).