Можна, коли ти мужня,
Коли палаєш,
Коли не здаєшся.
І біди усі здолаєш.
Можна, коли душа не порожня.
Крила тоді виростають.
Час настає прозріння
І солоспів зринає.
Можна, коли захочеш,
Можна, коли бажаєш!
Коли ти можеш
І коли сил вже немаєш.
Можна злетіти в небо,
Сонце крилом черкнути.
Можна усе, якщо треба,
Лиш би наснагу відчути.
Можна над світом зрячим
Голосно заспівати.
Щоби цей світ побачив,
Яка у незрячих вдача.
Щоб не сталося в світі.
Не падайте на коліна!
Не опускайте віти!
Гляньте- он мужня жінка!
Вона не хоче ридати!
І слово звучить її дзвінко.
Зумійте ж і ви так співати.
А далі був вінок пісень у виконанні Лайоша Молнара і Тетяни Фролової, які щиро і щедро дарували присутнім свої талановиті душі, свою безмежну доброту, натхнення і неповторне чаруюче світло, яке їх гріє у житті і творчості.
Підвелась поетеса, поклала руку до серця, випромінюючи присутнім вдячність за подароване свято їй і супутникові її життя, супругові Лайошу Молнару. Посіялись теплі слова: “Я хотіла, щоб ви відчули нас, тепло наших сердець так самісінько, як ми відчуваємо сьогодні ваше тепло.
Я хочу тільки отак на тому святі подякувати своєму чоловікові, бо окрім спонсорів, про яких я ще скажу, величезну роль він відіграв у виданні моїх збірок. Без нього ні одна збірка не побачила б світ. Подаруйте йому аплодисменти.
Майже годину зала була заворожена співом цього чудового сімейного дуету. Рокотала бандура Лайоша Молнара, вириваючи з минулого сторінки про побратимів-бандуристів, які віщували історію свого народу, його боротьбу за свою долю. Знані в Україні кобзар Михайло Баран та кобзарезнавець Богдан Жеплинський, напевно подумки повертались у свою далеку юність, в історію свого життя, а шкільні вчителі згадували юність своєї учениці, яка низько вклонилась усім за терплячу науку.
Я хочу,- сказала після концертного виступу Тетяна Фролова,-щоб, гортаючи сторінки моєї книжки, ви пам’ятали про тих людей, котрі нам допомогли. Без їхньої участі ця книжка не вийшла б. Це пан Мирослав Сеник, голова Личаківської районної адміністрації, Львівське обласне відділення Фонду України соціального захисту інвалідів, пан Богдан Дурняк, директор поліграфічного технікуму Української Академії друкарства і ще багато людей. Хтось робив безкоштовно колір, хтось просто допоміг. Ірина Цельняк вклала чимало праці у ту збірку, такої, якої від неї навіть не вимагалося, і всім людям, і львівському письменству, що прийшло сюди підтримати мене… Я дуже вдячна академіку Миколі Мушинці, що він видав такий аванс, сказав дуже теплі слова і приїхав сюди зі своєю дружиною.
Присутні почули й нові вірші поетеси.
Завершував вечір вокальний ансамбль “Струмочок” під керівництвом Віталія Вовка.
Солістка ансамблю Настя Клименко сказала, що їх єднає любов до пісні. Багато пісень проспівано на тексти і музику самої Тетяни Фролової та з її участю. Вона обіймає у кожній пісні свою родину, своїх людей, свого чоловіка. Ця любов, хто читав її поезії, пронизує всі її три збірки. Любов до своєї Білозірки на Тернопільщині, любов до свого рідного міста Лева, любов до людей і всього земного.
Завершуючи цю незабутню зустріч, Григорій Шумейко побажав Тетяні Фроловій, її славним чудовим синам, її вічно закоханому і молодому мужу, бізнесненам, редакторам, усім прихильникам поетеси здоров’я, втіхи, пошани від світа, багатства, долі і многая літа.
Урочисто було проспівано “Многая літа”.
Пригасло світло, запала миттєва тиша і щойно пішла поміж присутніх негомінка говірка про те дійство, що ось в секунді тому обірвалось.
Подумалось: яке то велике щастя – запалювати у людях натхнення, віру, незламність духу і невичерпність снаги, як робить це Тетяна Фролова, знана у Львові ще й як меценат благодійних поетично-пісенних вечорів.
Повірилось: зустрічі з такою людиною неодмінно обертатимуться щедрим врожаєм нових талантів, бо від такого засіву мають родитись ще приспані і не зреалізовані таланти як неодмінна вирізнююча риса і вдача нашої української людності.
Борис Машталярчук.
«Повір у себе» 1-16 березня 1999 року.
Репрезентації
Книжка про Кобзаря
Минулої неділі в селі Раделичах Миколаївського району, в Народному домі «Просвіта» відбулась незвичайна подія. В ущерть заповненому залі мешканці села весело співали Різдвяних колядок та щедрівок.
Раделичани вітали гостей зі Львова, які до села привезли свої пісні та колядки, найголовніше — книжку «Слід Сінгалевича» (про народного кобзаря Юрія Даниліва — вихідця із Раделич), яку написала львівська авторка Тетяна Фролова. Львів’ян чекали сільський голова Ігор Дудич, вчителі та учні, чисельна родина кобзаря, зокрема, три рідних брати — Иосиф, Микола і Василь. Гості виконали святочне привітання та колядку, яку підхопив зал, а син автора книжки — Сашко, за українським звичаєм, щедро посіяв добірним зерном, примовляючи: «Сійся, родися, жито, пшениця!..».
Спогадами про Юрія Даниліва поділилися кобзарознавець, голова спілки кобзарів Львівщини Богдан Жеплинський, односельчани,
друзі дитинства Василь Пікулик та вчитель Іван Савка, учасник капели бандуристів «Карпати», колишній учень Даниліва — Омелян Домчак, який розповів, як у винятково складний тоді час, незручних умовах Данилів учив майбутніх бандуристів. котрі згодом об’єдналися в ансамбль, а пізніше — в капелу «Карпати».
Невідступною хоронителькою і пропагандисткою надбань капели завжди була українка Тетяна Фролова (дівоче прізвище Кноль), родом із золотого Поділля, села, що має поетичну назву — Білозірка (Лановецького району Тернопільської області), а її чоловік, кобзар Лайош Молнар — угорець, народився на Закарпатті в селі Гетєен Берегівського району. Він
духом справжній козак, бо співає і грає так дзвінко і лунко, що перехоплює дух.
Власне, вона у своїх чотирьох збірочках дуже вміло описала красу України та її духовне багатство.
При виїзді із села львів’яни зупинились біля рідної батьківської хати Юрія Даниліва і щиро заколядували.
Книжку Тетяни Фролової високо оцінили як львів’яни, так і раделичани,. адже вона на Львівщині — перша ластівка. До нарису про Ю.Даниліва увійшли спогади В.Дичака, Б.Жеплинського та М.Сороки.
Михайло БАРАН, кобзар.
ТАК СПРАГЛО ХОЧЕТЬСЯ ДОБРА
…Незабутнє враження в учасників семінару залишила зустріч із поетесою, білозірчанкою Тетяною Фроловою (Кноль). Вже життєва доля цієї жінки схиляє до співчуття, до жалю.
Не треба мене жаліти,
Не треба зітхати тривожно.
Я хочу горіти – не тліти,
Змахнути крильми переможно.-
Пише авторка. Слухаючи вірші цієї мужньої жінки, уривки із книги “Стежка від воріт”, які душевно прочитали учні школи, люди не можуть залишитися байдужими. Як можна не любити свій край, не бачити його краси нам, зрячим, коли так колоритно, так соковито змальовує його незряча поетеса.
Очевидно, за моє терпіння
Бог сліпій мені послав прозріння…
То нічого, що не бачать очі –
Серце в грудях б’ється і тріпоче.
Ніби пташка, піймана у сіті.
Не одна я у великім світі.
Є у мене світлобарви слова,
Є у мене пісня колискова,
Є земля, що гріє босі ноги,
Є поразки, є і перемоги.
Є і друзі, і коханий в мене,
І сини – як пагілля зелене.
Є життя, а що не бачать очі…
То не кожен має те, що хоче.
Кожен щось знаходить, щось втрачає –
Нам завжди чогось не вистачає.
Маючи талант від Бога, Тетяна Фролова на початку свого життя не могла його реалізувати. Доля поставила її перед вибором, і вона обрала сім’ю. Нам зараз навіть важко уявити, як могла сліпа жінка виростити і виховати трьох синів, сама, без допомоги батьків, рідних. Переживши на другому році життя одне “стихійне лихо” – хворобу, Тетяна у молодості зазнала ще й зраду чоловіка. Витримавши другу «Повінь» (так поетеса назвала свою збірку віршів). Жінка ніби оновилася, набралася сил для злету.
“Я іду до вас, люди, і несу на своїх долонях розкрилене своє серце. А в ньому – рядки моїх віршів, мелодії моїх пісень і любов до вас, до всього білого світу…” – пише Тетяна Фролова у передмові до третьої збірки віршів “Солоспів”. У кожному творі талановитої поетеси прослідковується любов до рідного краю, до своєї землі, багато з них пройняті патріотичним почуттям до України. Моя земля – багата і свята: Рук доклади – півсвіту нагодує. Є у Тетяни Фролової “голуба” мрія поїздити по школах району, розповісти дітям, про свою любов до Вітчизни, батьківського краю, таке їй любе село Білозірка, садок, “тепла пилюка на дорозі, де було так гарно бігати босоніж, де стелився дух конопель над маминим городом. З такою величезною любов’ю, шаною і тугою читала поетеса свої твори про рідне село, що багатьом із присутніх хотілося мати хоч якусь причетність до Білозірки. Декому пощастило – кілька років працювала у Білозірській школі Дарія Мефодіївна Безкоровайна, про це вона сказала, висловлюючи подяку Тетяні Фроловій за її вірші, за тепло і багатство душі, два тижні працював у Білозірці і Володимир Михайлович Довгалюк, він настільки пройнявся повагою до поетеси, захопився її творчістю і сказав, що більше не писатиме власних віршів, вони йому здалися жорстокими і холодними у порівнянні з віршами Тетяни Фролової (насправді у Володимира Михайловича теж чудові твори). Директори шкіл запрошували гостю відвідати їхні навчальні заклади. Запросив до себе у школу Тетяну Іллівну і Юрій Мар’янович Поплавський, директор Москалівської восьмирічки.
розповідала, як вчителька з Москалівки прийшла із своїм класом пішки на зустріч з нею. Ця вчителька – дружина Юрія Мар’яновича.
Від хвилювання у багатьох присутніх на зустрічі бриніли сльози. І справді, слухаючи твори і розповіді Тетяни Фролової, Наші слова і вчинки бліднуть, стають незначними, коли говорить вона про свій край свій замріяний і чистий, почула великодні дзвони, де сховалась ніч у зарошені пшениці, вже виросли дитинства її вишні.
Авторка підготувала до друку другу частину трилогії “Поклонюся землі Видати ці спогади поки що не має можливості, бракує коштів. Можливо знайдуться добрі люди, котрі допоможуть у цьому. Нам всім дуже б цього хотілося. Бо такі твори, як Тетяни Фролової, не залишать байдужою навіть найчерствішу душу…
Ганнна Крайнє ва.
«Голос Лановеччини» 4 грудня 1999 року.