– За що Ви любите весну?
– За те, що і всі. А насамперед за те, що веснна- це щось надихаюче. І взагалі люблю тепло, і як тільки починає сонечко гріти, почуваю себе щасливою. Адже навесні все оживає. І я, хоча зорового відчуття у мене немає, відчуваю і цвітіння дерев, і щебетання пташок.
– Образ якої квітки найближчий Вам?
– Найбільше люблю великі ромашки. Коли приїжджаю в село, мені їх приносять цілий оберемок, у нас їх називають «Розтріпанці» або «Кавалерське око». Коли в дитинстві ми бавилися в гру «Садовник», я була конвалією. Люблю також волошки, різні польові квіти, а найменше люблю гвоздики. Вони мені видаються штучними.
– А хіба мудра жінка не може бути щасливою?
– Думаю, що основна заслуга мудрої жінки в тому, що вона зуміла побудувати своє щастя. Якщо ж ні, то це просто, ця жінка надто високомірна. Взагалі я вважаю, що мудра жінка обов’язково зробить так, щоб бути щасливою.
«…Під час роботи наукової конференці у Львові нам запропонували відвідати концерт. Вважаючи, що це буде легка музична перерва, всі з радістю погодились, і незабаром ми сиділи у великій залі. Ніхто з нас не думав того, що пісні, які ми почуємо у той день, справлять чи не найглибші враження на довгі роки. Тетяну Фролову і Лайоша Молнара зал слухав стоячи. Ми навіть не намагалися ховати сліз…»
Ольга Мілашевська
«Світ Карпат, березень, квітень 2006 рік.
Учімося у неї бачити, боротися і любити!
“Все починалося, напевне, з поетичної назви села Білозірка. Є таке село на Тернопільщині… Не знаю, чи були втішені батьки моєю появою, бо я була дванадцятою дитиною (правда, живими нас лишилося шестеро), але в селі звикли все сприймати реально: народилася дитина, то треба їй давати лад. Може б, воно і нічого, та війна. Про злигодні та нестатки казати не доводиться. На другому році життя захворіла і втратила зір… “
Вічна темрява закрила у очах Тетянки те, що встигла побачити маленькою, але білі зорі все ж залишились у її пам’яті назавжди… Вона перемогла тяжку біду. Учімося у незвичайної жінки! Навертаючись до Бога, до церкви, не охаймо і не ахаймо за кожним словом “Боже ж мій. Боже!” Нехай кожне наше слово волає до Бога своєю суттю, а і «взиванням Його імени всує, бо гріх се є…»
Письменниця має вже солідний зреалізований доробок. Це три книжки поезі “Виклик долі”, “Повінь”, “Солоспів”, книжка спогадів “Стежка від воріт”, поетичні збірник “Зачерпніть води в долоні” та для дітей “Казка за казкою”. Пише традиційно, якп говорити про манеру, пише по-філософськи, якщо говорити про внутрішню енергетику смисл її поезій.
Заспівала на повний голос вже у Львові, у школі-інтернаті для незрячих. Співала з товаришками про любов. І хоча вчителька Поліна Василівна сварилася (“Что ви поёте как старые девы “? Нужно пєть піонєрскіе песні!”), дівчата піонерських пісень співати не хотіли і далі співали про любов. Тоді ж опанувала шрифт Брайля й почала записувати свої вірші, які носила у пам’я і яких було надмір…Відтак прийшов університет і фах педагога. Тоді зустрічалися на квартирі у незрячого поета А.Волощака з Миколою Вінграновським, який буквально приголомшив її новизною своєї поезії. Отже, круті шляхи поетеси перетнулися шляхами вшістдесятників. Вінграновський, до речі, не тільки читав свої поезії, а слухав вірші молодої студентки. Зрозумів знаменитий поет, що має справу з народженням: нового поетичного таланту.
Відчула себе щасливою у незрівнянному ансамблі незрячих жінок “Струмочок Ансамбль співає багато пісень на слова Тетяни Фролової, до деяких з них поетеса написала і музику. Недарма його називають ансамблем Тетяни. Вслухайтесь у срібне звучання ансамблю – він принесе вам радість і очищення від буденної сірості. Повноцінним життям: живуть співачки, кинувши виклик долі.
Питаємо про це пані Тетяну і чуємо: “Ну як без неї? Була й любов, бо інакше б н було віршів. Була любов, була зрада, були сльози… А залишилися діти – моє терпіння і моя радість… Виховала трьох синів, маю двох внучат -Діаночку та Юрасика. Розлучилася з Фроловим – першим чоловіком, але прийшла несподівано нова любов… “
Пож учімося у неї бачити, боротися і любити!
Ігор Герета
заслужений діяч мистецтв Украіни.
«Світ Карпат» березень квітень 2006 року.
► ЛЮДИНА – ЦЕ ЗВУЧИТЬ ГОРДО!
Посію слово
Тетяна Фролова бачить сонце серцем
Парасковія НЕЧАЄВА,
Міцний, доволі молодий чоловік сидів у електричці й скаржився на те, що йому дуже тяжко жити: немає високооплачуваної роботи, негаразди вдома, діти вже виросли й поїхали в столицю, навіть не не вертаються додому. Пасажири поруч слухали його, дехто співчував, а дехто поспішав розповісти і про свої негаразди. І тут у вагон зайшов сліпий чоловік. І стало якось незручно тихо — всім: і тим, хто говорив, і тим, хто слухав. Бо що наші проблеми порівняно з його великою бідою, адже він ніколи не побачить сонця! Напевно, кожен подумки подумав про одне й те ж: дякувати Богові, що я зрячий.
А мені пригадалась розповідь Ольги Миколаївни Носовської про її подругу, яка живе у Львові. Вона не бачить із самого дитинства. Народилася перед війною в невеликому селі на Тернопіллі. Була наймолодшою — одинадцятою дитиною в сім’ї. Все було б добре, якби не хвороба, через яку вона втратила зір, маючи всього 1 рік від народження. Як згодом розповідав їй батько, уже під час війни він поїхав з нею у Кременець до лікаря-окуліста — порадили люди. Проте лікаря-окуліста,- порадили люди. про те вдома не застали — німці кинули
його в детто. все ж удалося потрапити до нього, і він сказав, що дівчинку можна вилікувати, порадив, які ліки треба придбати. призначив, коли прийти
наступного разу. разу. Але… наступного разу вже не було — німці знищили лікаря. І Тетяна зосталася незрячою На все життя.
“Бачити світ… це не для мене. Власне, не зовсім для мене, бо я сліпа, — пише вона в передмові до своєї збірки “Сік дикої груші”. — Очима я не можу побачити сонце, небо, квіти і дику грушу. Очима — ні. Я світ бачу серцем, всім своїм єством, вбираю його, причащаюся від його краси і за все дякую Богу: і за квітку, і за травину, за пташиний спів, і за те, що я здатна все це відчути, немов і справді побачити”.
Тетяна Кноль — таке її батьківське прізвище, — закінчила у Львові спеціальну школу для сліпих дітей, потім працювала в цеху на підприємстві для сліпих. Робила щітки, плела сітки, набивала наконечники на взуттєві шнурки і, за її ж словами, “шукала свою стежку в житті”.
Уявити собі, що ця жінка водночас вчилася на вечірньому відділенні філологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. Згодом перейшла на заочне відділення, бо її запросили викладати у вечірній школі для дорослих сліпих.
Життєві радощі не обминули Тетяну — вона вийшла заміж і народила трьох синів. Але згодом довелося розлучитися з чоловіком. “Для мене це була справжня трагедія, — згадує пані Тетяна.