Закрийте очі і ввійдіть у мій свіььт…
У чернихівській школі відбувся концерт подружжя Лайоша Молнара і Тетяни Фролової. Обоє вони незрячі, але це не стало на заваді творчого таланту.
Тетяна Фролова- поетеса, народилася в селі Білозірці на Лановеччині. Зараз живе у Львові, де колись навчалася у спецшколі для незрячих дітей, а згодом здобула фах філолога у Львівському державному університеті. Пише чудові вірші, прозу для дітей і дорослих. Все є у її творах- і патріотичне, і любов до дітей, і кохання, і те, як нелегко бути сліпим. Пані Тетяна видала уже 22 збірки. У кожній- твори різної тематики. Слово легке, мелодійне.
Лайош Молнар- Угорець за націоністю, але став справжнім Українським кобзарем. А ще Він уміє грати на баяні, піаніно і лірі. Остання є дуже рідкісною, та й і лірників в Україні не так багато. Лайош Молнар чудово співає, часом у дуеті зі своєю дружиною. Він поклав на музику вірші Т. Шевченка видав кілька нотних збірок.
У репертуарі Лайоша Молнара не тільки народні, а і його власні пісні.
У подружжя двоє дітей і четверо онуків для , яких написала веселі віршики.
Подружжя завітало у Чернихівці на прохання нашого земляка, а нині- науковця зі Львова М. П. Скалецького, якому теж доводиться жити в світі без сонця і барв.
Усі присутні на виступі Лайоша Молнара і Тетяни Фролової були вражені їхнім оптимізмом, щирістю, бажанням дати зрозуміти нам, зрячим, що світ- прекрасний, що ми щасливі і що все нам під силу.
Юлія Дудка учениця 11 класу слухачка школи молодого журналіста при «В.Ж.», селі Чернихівці Збаразького району.
«Високий замок».
І завітав кобзар до школярів, щоб розповісти про минуле.
Перебендя старий, сліпий, -Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає. А хто грає, того знають І дякують люде…
Т. Шевченко.
Звичайна річ – зустріти кобзаря у Шевченкові часи. Але нині, в епоху комп’ютерів – це справді дивина… Проте, це можливо, і нещодавно учні і педагоги Краківецької середньої школи імені Романа Шухевича мали таку чудову нагоду.
До нас завітав справжній кобзар, який у супроводі дружини мандрує Галичиною та влаштовує концерти. Понад 800 таких виступів вже мають на своєму рахунку сліпий бандурист Лайош Молнар та поетеса і співачка Тетяна Фролова. Слухаючи у їх виконанні народні думи, мимоволі поринаєш у героїку української минувшини. До речі, крім кобзи-бандури пан Лайош освоїв і рідкісний інструмент – ліру, яка відтворює дещо інші звуки.
Тетяна Фролова теж обділена змогою сприймати зором цей кольоровий світ. Але вона, мабуть, ще повноцінніше сприймає його серцем та душею. Своє покликання до поезії відчула ще навчаючись у львівській школі для сліпих. Нині ж ця талановита жінка видала кілька ліричних збірок. Зокрема, – «Виклик долі», Поклонюся землі», «Від батьківських воріт», «Під каштанами» та ще дев’ять інших.
Наші гості записали свій спільний аудіоальбом. А нам під час зустрічі у школі розповіли чимало цікавого про життя кобзарів, подарували незабутні хвилини зустрічі з неповторним мистецтвом.
Ірина МИЩЕРЯКОВА.
Учениця 10 класу Краківецької СШ імені Романа Шухевича.
ВИСОКИЙ ЗаМОК 9 січня 2003 року.
Незамулені духовні джерела
У кожної людини трапляються зустрічі, що залишають в душі пам’ятний слід духовного збагачення і примушують задуматися над сутністю людського життя. Саме для мене, вчителів та школярів таким був художній виступ творчого подружжя – поетеси Тетяни Фролової та кобзаря Лайоша Молнара. Обділені з дитинства зором, але наділені титанічною працездатністю і силою волі, ці двоє талановитих, мрійливих і патріотичних митців, незважаючи на життєві труднощі, творять високі зразки української поезії та пісні. їхній життєвий і мистецький подвиг заслуговує на поширення і увагу, особливо серед нашої молоді, яка в час наступу низькопробних зразків сучасного мистецтва потребує повернення до духовних джерел українського народу. Саме таке світло духовності, патріотизму осявало учасників літературно-мистецького свята напередодні Нового року в Краківецькій середній школі.
Мирослав Кропивницький.
Виклик долі
У кожної людини є таке місце на землі, звідки починаються її стежки, її життєви дороги. Цей куточок благословенний і святий, як колискова пісня матері, як цілющий дотик її рук. Пам’ятаймо про це місце на землі, ходімо до нього на прощу, бо воно для кожного святе…
Я народилася в тому нещасливому 41-му році за два місяці перед початком війни. У своїх батьків була 12 дитиною (правда, в живих нас лишилося шестеро). На другому році життя я захворіла і втратила зір. Батько пішов на фронт. Звідти прийшла звістка, що він пропав безвісти. Але ми жили надією, що батько живий. Мати мучилася з нами. Та ще й викликали її мало не щодня в район: де, мовляв, чоловік? Чи не дезертир? Рятував батьків лист з фронту. Його мама берегла і ним відбивалася від нападників. Потрапив у полон. Після війни пішки пройшов аж до Москви, а там – на роботу. Лише в 47-у році повернувся батько додому і взяв мене малу на руки… Відчула я свою біду, коли дівчата, мої товаришки, пішли до школи, а мене, звісно, ніхто не брав. Отут і зрозуміла я, що не така, як усі. Та з часом допоміг наш сільський вчитель. Кудись писав і таки довідався, що у Львові є школа для сліпих дітей. Згадую його тепер, як свого благодійника. І от я в школі-інтернаті. Тут все було так цікаво. Знайшлися співучі дівчата і ми у вільний час ходили обнявшись шкільними коридорами і співали. Декотрі виховательки слухали з цікавістю, хвалили нас і просили співати ще, а декотрі… Особливо була така Поліна Василівна, яка постійно сварилася: “Что ви пойотє, как стариє дєви. Нужно пєть піонєрскіє песни”. Піонерських пісень ми співати не хотіли і далі співали про любов…
Але справжньою радістю для мене був день, коли я засвоїла шрифт Брайля. Тобто вивчила крапковий алфавіт і могла сама записувати свої вірші, котрі почала складати ще в ранньому дитинстві. Було важко їх тримати в голові, а записувати їх не було кому. Та коли хто й записував, то я не могла того прочитати…
Пролетіли шкільні роки з вечорами, концертами, першим коханням і першими дівочими сльозами. І дали мені “Путівку в життя”, тобто направлення на роботу на підприємство у Львові, де працювали незрячі. Був це щітковий цех. Робили великі щітки, в тому числі і металеві, дротяні. Руки в мене на перших порах були в крові. А пальцями зранку не могла застібнути гудзики…
Пішла вчитися. То було вечірнє відділення філологічного факультету Львівського державного університету імені І. Франка.
Потім перевелася на заочне навчання, бо почала працювати у вечірній школі для сліпих. Там працюю й зараз, тільки школа наша тепер заочна. Вчаться у нас дорослі незрячі люди, котрі з певних причин не здобули освіту, а мають таке бажання. Був час, коли мої учні за віком були старші від мене і я не зовсім затишно почувалася в такому класі. Але починався урок і, якщо вистачало хисту, все ставало на свої місця. Зараз я вже стала старшою, а школа помолодшала. За цей час я встигла виховати трьох синів, розлучитися з чоловіком і ще багато чого. Але багато чого й не встигла, або просто не вистачило сил чи хисту…
Моя доля – підступна і лукава. З раннього дитинства вона позбавила мене зору. Я – сліпа. Та все ж я на неї дуже нарікати не можу, бо серед всіх прикрощів і бід вона подарувала мені велике щастя – щастя народитися на Тернопіллі, у найкращому в світі селі – Білозірці. І якщо вже чесно сказати, то дівоче моє прізвище зовсім не Фролова, а Кноль.
…Я люблю вас, дорогі мої люди. Люблю свій край, кожну річечку, кожний місточок, кожну травинку і деревинку. Люблю Карпати. Люблю свій древній Львів, де тепер живу, де живуть мої діти і мої внуки. Тут я вчилася, любила, зазнала радощів і втрат, тут, зрештою, викохались мої книжки: “Виклик долі”, “Повінь”, “Солоспів”, “Стежка від воріт”, “Слід Сінгалевича”, “Зачерпніть води в долоні”, “Казка за казкою”. Та найріднішим куточком у світі є для мене моя Білозірка. Коли приїжджаю сюди, то здається мені, що тут і вітер по-іншому шумить, і дощ іншу пісню співає, і квіти по-іншому пахнуть.
Хочу, щоб мої книжки читали прості люди, щоб брали з собою в дорогу, щоб в мені впізнавали себе. А ще, якщо судилося мені й моєму скромному літературному доробку не загубитися між сторінками літератури чи історії, то я не втомлююся повторювати, що для того, аби мої книжки побачили світ, спричинився мій чоловік Лайош Молнар, угорець за національністю, що став українським кобзарем-бандуристом і несе людям українську пісню. А поміж тим не забуває стежити за моєю поезією і прозою. А ще -спонсори – люди, що своїми коштами підтримали вихід моїх книжок, не найбагатших, але ті, котрим не байдуже, чи побачить світ поезія і проза сліпої маловідомої письменниці Тетяни Фролової, що на лихо собі ще й пише і хоче, аби її читали.
Пісня і поезія супроводжують мене все моє життя. Співаю, де тільки можу, а вірші пишу, коли тільки хочу. Ці вірші – ностальгія за тим, що дороге для кожного,- за дитинством і батьківською хатою, зеленим раєм батьківського садка, запахом маминого хліба. Скажете, зайва сентиментальність? Може. Але напийтеся води з рідної криниці, з криниці свого дитинства, а тоді, коли Ви відчуєте її неповторний смак, беріться за мої вірші. І я впевнена, Ви зрозумієте їх, і увійдуть вони у Вашу душу, бо саме для душі вони і написані.
Тетяна ФРОЛОВА.
«Високий замок, Яворівщина» 17 січня 2003 року.