Того останнього жовтневого дня видалась рідкісна для пізньої осені тепла, сонячна погода. Блакить безхмарного неба, золоті явори, зелена трава, ласкаве сонце звеселяли зір і душу, підносили настрій, створюючи передчуття святковості, чогось незвичного, що має трапитися обов’язково, і для цього були крім погоди вагомі аргументи. Львівське УВО УТОС виділило м’який комфортабельний автобус для поїздки заслуженого жіночого вокального ансамблю “Струмочок” на презентацію нової книги ветерана цього співочого колективу, відомої незрячої поетеси Тетяни Фролової. А дорога була неблизька – від Львова до мальовничого села Білозірки Лановецького району на Тернопільщині – 200 з гаком кілометрів. Саме там, у сільському Будинку культури мало відбутися знайомство тамтешніх мешканців з першою частиною автобіографічної повісті-трилогії “Поклонюся землі” Тетяни Фролової, котру її односельці знали змалечку як Таню Кноль. Презентацію першого розділу згаданої повісті не випадково було заплановано провести в рідному селі поетеси, бо він присвячений ранньому періоду її життя і має назву «Стежка від воріт». Саме до дівочих літ тут росла Тетяна, а вже через півстоліття описала своє босоноге дитинство, сприйняття рідних, знайомих, односельців і подруг нелегке життя багатодітної родини у перші повоєнні роки.
Про це ще наприкінці минулого року говорив відомий вчений-україніст з Пряшева у Словаччині, доктор філологічних наук, академік НАН України Микола Мушинка, познайомившись вперше з рукописом цього твору, який на нього справив величезне враження. Академік тоді пообіцяв, що своїм коштом видасть книжку і разом з автором репрезентує її в рідному селі письменниці. Як відзначив академік, а пізніше у вступній статті до нової книжки писав: “Своєрідність й оригінальність її спогадів полягає в тому, що сліпа авторка пише про близьких їй людей, – маму, тата, сестер, братів, – яких ніколи не бачила. Пише про ніколи небачену хату, в якій минуло її дитинство, про стежки від воріт, на яких ніколи не спочинув її зір, про чудову подільську природу, якою її очі ніколи не милувалися…”
Микола Мушинка виконав свою обіцянку: особисто відредагував книжку, разом з дружиною і сином, набрав її на комп’ютері і видав у фундації “Карпати – Пряшів” у серії бібліотечки “Око”.
… І ось у передчутті очікуваної зустрічі з земляками Тетяни Фролової ми: І автор книжки з чоловіком і синами, її подруги з ансамблю “Струмочок” разом зі своїм керівником Віталієм Вовком і коцертмейстером Мар’яною Заєць, голова ТПО УВО УТОС Адам Потапчук, академік Микола Мушинка і я, їдемо до Білозірки.
За невимушеною розмовою з академіком, в якій виявили чимало спільних знайомих, під співи, коли вокалістки “розігрівали” голос перед наступним концертом,неблизька дорога спливла непомітно. До щему в серці близькі і знайомі пейзажі неозорих ланів Поділля, мальовничі села в байраках за вікном автобуса посилювали хвилювання перед зустріччю з Білозіркою, про яку стільки розповідала Тетяна. З широкого асфальтового шоссе автобус звертає у тополину алею, перед якою вказівник знак сповіщає: “Білозірка – 3 км”.
нетерпіння і хвилювання наростає, яке ж воно те село, які живуть там люди, чи багато їх прийде на презентацію книжки?
Врешті перед нами розкривається панорама великого гарного села з асфальтованими вулицями, попетлявши якими, автобус виїжджає на велику площу перед Будинком культури, де зібралося чимало селян в очікуванні гостей зі Львова. чимало селян в очікуванні гостей зі Львова. З букетами пізніх осінніх хризантем і гронами червоної калини зустрічають винуватицю цієї події її сестра Марія, найближчі друзі. Перші обійми, сльози розчулення, радісні усмішки……
Поки артисти зі “Струмочка” переодягались до концерту, великий зал Будинку культури заповнили і малі, і старі. Настає урочиста хвилина відкриття презентації книги. На сцену виходить Тетяна Фролова, а за нею її подруги -співачки “Струмочка”. Урочисто звучить у їх виконанні молитва «Отче наш». Тетяна Фролова хвилюючись, звертається з першими словами до своїх земляків, в яких висловлюючи вдячність за цю зустріч, розповідає про свої дитячі роки, про події, які описала в автобіографічній повісті, адже односельцям першим судити – наскільки їй вдалася книжка. Своє звернення до земляків Фролова розпочала словами, які вона винесла епіграфом до нової книги: “Кланяюся тобі, моя земле,що народила ти дідів-прадідів моїх, батьків моїх, що виколисала на своїх пахучих вітрах мене грішну. Кланяюсь і вам, любі мої односельці, що не міняєте її на чужі ласі цяцьки. Кланяюся світлій пам’яті батьків моїх, що навчили мене цінувати шматок заробленого хліба, що навчили мене жити чесно і просто. І писала я так, як лягло мені на душу. Нема тут ні пригод, ні цікавого захоплюючого, це книжка про життя однієї сліпої дівчинки, Життя, яким воно було насправді. Якщо я не відбила у вас бажання читати моє скромне творіння, привітайте його, прийміть у коло своїх книжок. Для мене, як для автора, це буде найбільшою нагородою. Я пішла в своє дитинство. А якщо хочете, то ходімо зі мною!”
Ведуча вечора запрошує на сцену Миколу Мушинку. Академік нагадав присутнім землякам Тетяни Фролової проїї життєвий і творчий шлях, який відкрила сліпій сільській дівчині з подільської глибинки стежка від воріт батьківської хати, і висловив своє переконання, що ці спогади Тетяни знайдуть вдячних читачів не лише в Україні, але скрізь, де живуть українці, а також висловив надію і віру, що наступні дві частини трилогії спогадів побачать світ вже в Україні за сприянням Національної спілки письменників, яка прийме талановиту письменницю в свої члени, бо вона заслуговує на те.
Привітали з успіхом письменницю, яка вже четвертий рік поспіль радує читачів поетичними збірками, а сьогодні – першою прозовою книжечкою, заслужений діяч мистецтв, директор Інституту національного відродження України Ігор Герета, який приїхав на презентацію з Тернополя, товаришка дитячих років Фролової Лідія Окоменюк, керівник «Струмочка» Віталій Вовк, подруги з ансамблю. Тетяна Фролова прочитала своїм землякам деякі уривки зі своєї біографічної повісті, нові і вже знайомі односельцям вірші, чимало з яких покладені на музику і заслужено включені до репертуару “Струмочка”, в якому вона співає з 1963 року.
Потім, як годиться, звучали авторські пісні у виконанні дуету – Тетяни та її чоловіка, кобзаря-бандуриста Лайоша Молнара, тобто про мене.
а на закінчення цього вечора з великим концертом виступив заслужений жіночий вокальний ансамбль “Струмочок”, в якому повноправин його членом співала і сама винуватиця цієї неординарної події в літературному житті України.
А закінчився концерт і презентація співом “Благослови, Господи” і “Многая літа” Тетяні Фроловій та її односельцям.
Олександр Пестов.
«Повір у себе» 1-15 грудня 1999 року.
ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ
Пишучи ці рядки. я задумалася. Які ми ж все-таки люди заклопотані! Які ж ми часом буваємо байдужі до того, що робиться навколо, до чужого горя!
Мабуть такі вже ми є, і саме тому не вистачає нам чогось неземного, красивого й чистого. От ми думаємо: проблеми, проблеми. Тільки про це й чути. Але мало хто з нас думав про те, що є люди, якій: у стократ важче у житті і які всупереч усьому живуть, і живуть гідно. Я знаю таку людину. Ні, не просто людину, а людину з піснею у серці. Це – незряча поетеса Тетяна Фролова, поезія якої вражає життєлюбністю і винятковою милозвучністю. Вже побачили світ дві збірки поетеси: «Виклик долі» та «Повінь». А нещодавно … Палаці культури ім.Г.Хоткевича відбулася презентація і третьої книжки «Солоспів». Привітати поетесу приїхало чимало людей, що мене особисто дуже втішає. Це і ансамбль «Струмочок», в якому співає і пані Тетяна, це також актори театру ім.Марії Заньковецької і ще дуже багато небайдужих людей. Зі Словаччини приїхав академік М.Мушинка. який написав післямову до збірки авторки. Але завжди поруч з поетесою – її коханий чоловік Лайош Молнар, готовий допомогти їй будь-коли. Сподіваюся, читачеві буде цікаво дізнатися, про що я розмовляю з пані Тетяною. Виявилося, що це дуже приємна людина, з якою легко спілкуватися.
-Пані Тетяно, скажіть, а чи давно ви пишете поезію та пісні?
– Пишу вірші я давно, ще з дитинства, просто вони майже ніде не друкувалися, лише декілька поезій
було колись надруковано у «Вільній Україні». А пісні я теж пишу давно, просто я не маю музичної освіти, і ці пісні губилися, забувалися, а декотрі не запам’ятовувалися… А тепер у мене диктофон, тож мені легше зберігати пісні.
– У передмові до вашої третьої збірки ви порівнюєте себе із жайвороном. Чому саме так?
– Як я писала, жайворон – собі жайворон, а я – людина. Людині донести свою мелодію до світу – то вже важче. А чому з жайворонком? Тому, що я виросла в селі: поле, садки… То це була моя стихія, і для мене співзвучніше було порівняти себе саме з тим птахом.
– Будь ласка, кілька слів про вашу майбутню збірку автобіографічної прози, яку ви плануєте видати.
– Планувати я нічого не можу, просто є вже завершена збірочка “Стежка від воріт» – така трохи ідилічна, трохи сумна, адже це розповідь про моє дитинство.
– А чи є у Вас, пані Тетяно, улюблений поет чи письменник з класиків?
-Звичайно є. Мій кумир перед яким я схиляюся. – Ліна Костенко. Дуже рідко можна співставити у поезії і людину, і поета, і художника… ” ще Також -Вінграновський, особливо його «Сіроманець»…
– Скажіть, пані Тетяно, чи цікавитеся Ви політичним життям країни, та й що Ви взагалі про це думаєте?
– Політика, як така. – не моє. Але хіба зараз можна стояти осторонь від політики? Неможливо. Тому інколи я пишу політичні вірші. Один з відомих поетів казав:
Пересердьтеся! тобто годі писати про політику, час повернутися до лірики. Але часом це так зачіпає за живе, що вже неможливо витерпіти.
– Як мені відомо. Ви працюєте у очно-заочній школі для незрячих.
Цікаво, чи існує якась особлива програма навчання для таких закладів?
– Ні, особливої програми не існує, ми просто користуємося системою Брайля, а навчаються у нас десь один рік.
– До речі, про шрифт Брайля. Чи існують переклади цим шрифтом класиків поезії й прози?
– Є дуже багато, але це дуже громіздкі книжки. Скажімо, “Війна і мир» шрифтом Бранля, складає 28 здоровенних томів, це дуже незручно, ,тому у нас практикуються фонотеки. Актори, диктори радіо записуються на плівку, і такі касети можна взяти будь-кому. Але зараз ця галузь занепадає, наша бібліотека у жахливому стані, держава нас практично не підтримує, все робиться своїми силами…
– А що ви думаєте про сучасну молодь?Я думаю, оскільки наша газета – молодіжна, то саме молодим людям буде цікаво почути думку поета, – Про молодь я дуже доброї думки, а якщо у неї є якісь вади, то це, напевно, і наші вади,-дорослих. Для молоді практично нічого не робимо, молодь залишилась сама по собі, як бур’ян.
– Пані Тетяно, я цілком з вами погоджуюся і на закінчення – Ваші побажання юним читачам газети “Галицьке юнацтво”.
– Я хотіла би побажати всій молоді іноді задумуватися: може, про своє життя, може про своє місце у ньому, але все-таки не сприймати світ у темних кольорах, просто жити і радіти, тому що живеш…
– Пані Таню, я з вами згодна, і від імені всіх читачів «Галицького юнацтва» бажаю Вам, перш за все, здоров’я, творчого натхнення та успіху і нехай Ваша третя збірка буде не останньою!
Ось така дружня розмова вийшла у нас із львівською незрячою поетесою Тетяною Фроловою. Після інтерв’ю я мимоволі замислилась над тим, яка ж ця жінка духовно сильна, мабуть сильніша за нас усіх, і які правдиві слова говорила вона. Можливо і читач подумає над цим, а може ті теплі слова змінять чиєсь життя?..
Олена ДУб, учениця 11-6 класу СШ N911.
Зустріч, що збентежила серця.
Цього разу урок Української літератури був, не таким, як завжди. Наша вчителька увійшла до класу, ми помітили в її руках незвичну хрестоматію, а невеличкі книжечки. Тоді я вперше познайомилась із поезією Тетяни Фролової.
За вікном білів сніг, де-не-де виглядали темні латки землі, що починали розтоплюватись.
Цей урок залишив за собою магічний слід. Для всіх нас, учнів 11 класу, все це здавалось якимось дивним, фантастичним. Історія про сліпу поетесу і кобзаря таїла в собі нерозгадані і незвичні. У збірках поезії ми знайшли відповіді на безліч наших запитань, але ще більша їх кількість без відповіді. Та у нас була надія на зустріч…
…шкільний зал наповнювали учні і вчителі. Скрізь було чути жваві бесіди. Запитання, припущення, якісь надії несла ця зустріч, що наближалася. Не вщухав гамір. Але раптом в одну мить се змовкло. Ніби щось учинилось, і погляди у всіх прикували до себе троє, що в цей час з’явилися у дверях. Я не сподівалася побачити це. Так, кобзар і поетеса були незрячими, їх супроводжував юнак. Оце і все, по чому можна було судити про відсутність погляду у моїх очах. Я думала,що побачу жінку, на обличчі якої причаївся тихий біль, а вона привіталась щедрою і щасливлою посмішкою. Я гадала, що вона почне із сумної ноти, а вона привітала нас жартом. Все біля неї світилось, надією і вірою. Кобза в руках кобзаря почувалась впевнено і виглядала святково і урочисто.
Протягом нашої зустрічі з поетесою і кобзарем ми були в полоні святості. Ми побували на вершині святковості, де на цей раз відбулася коронація слова і звуків, адже звучали і пісні, і просто добре, лагідне слово. Тепер не було у цьому залі ніякої фальшивості, а тільки захоплення. І вже багато хто дивився на речі зовсім по-іншому, міряв щастя вже не такою міркою. Я здивувалась, коли зрозуміла, що сліпа поетеса відкрила очі зрячим.
У кінці нашої зустрічі повністю переконались припущення щодо до того, що людина не може бути щасливою, маючи таке здоров’я. поетеса родом з Білозірки, це довела, і у нас не залишилось ні краплинки сумніву. Тетяна Іллівна щиро подякувала за зустріч, всміхнулася і всі троє вийшли.
Знову точилися розмови, суперечки все, як недавно. Раптом глибоко в душі щось відкрилося. Це був протест проти назви «Незрячих». Це слово не мало нічого спільного з цими людьми.
Вони не сліпі. Вони зрячі! І я мовчки подякувала Тетяні Фроловій і її мужньому кобзареві.
Наталія Михальська учениця 11 класу Вижгорогоцькій ЗУШ першого та третього ступенів.
«Голос Лановеччени»4 березня 2000 року.