Казка про Тетяну та Лайоша
Наприкінці минулого року це творче подружжя відсвяткувало десятиріччя сімейного життя. Проте родзинка розповіді про них – не в “стажі” прожитих спільно років.
Письменниця Тетяна Фролова та музикант Лайош Молнар обділені долею бачити життя в усіх його барвах. Проте це не завадило Тетяні здобути філологічну, а Лайошеві музичну освіту. Не оминуло їх і щастя кохати та бути коханими.
Лайош відшукав Тетяну, прослухавши навесні 1995 року на Львівському радіо передачу “Живе на землі людина”, в якій розповідали про її творчість. Відтоді вони не розлучаються.
Життя до зустрічі з Лайошем Тетяна Фролова (дівоче прізвище Кноль) народилася в селі Білозірка Лановецького району на Тернопільщині. Від народження дівчинка була зрячою. Здатність бачити втратила після важкої хвороби на першому році життя. А надію повернути доньці бодай 20% зору в її матері відібрали німці, розстрілявши лікаря, котрий обіцяв прооперувати дівчинку. Тетянка підростала, радіючи життю та навіть не підозрюючи, що лиха доля позбавила її здатності бачити. З братами вивчила табличку множення, вільно розв’язувала задачі, знала багато віршів, любила співати. Пісня була повноправною мешканкою їхньої оселі: гарно співав батько, всі Тетянині сестри, співала й вона. Минав час, і згодом дівчинку відвезли на навчання у Львівську спеціалізовану школу для сліпих дітей. Як згадує Тетяна Фролова, вчилася вона добре, вже у школі складала вірші та, розуміючи, яким недосяжним є її бажання, мріяла про вступ до ВНЗ. Після навчання у школі потрапила на роботу в щітковий цех (до слова, тоді він розташовувався за адресою, де нині розмістилася бібліотека для сліпих). А поза нею вела активну культурну діяльність: співала в ансамблі “Струмочок”, разом з колективом виступала на сценах художньої самодіяльності, читала власні вірші та не відрікалася мрії навчатись у ВНЗ.
Саме тому, прагнучи вступити на журналістику, відвідувала підготовчі курси при Львівському університеті ім. Івана Франка. Проте з цією мрією довелося розпрощатися. Тетяна не мала ні власних публікацій, ні стажу роботи в жодній редакції. Обрала філологію. Навчання давалося важко: вдень – робота в цеху, ввечері – лекції в університеті. Оскільки спеціальних підручників крапковим шрифтом для ВНЗ не було, довелося оплачувати послуги читця, використовувати магнітофон. Моментами дівчині хотілося покинути все. Коли вона задумувалася над своєю подальшою долею, лякала безперспективність. Адже незрячому вчителеві було складно знайти собі роботу. Проте, як зізнається пані Тетяна, в житті їй щастило на хороших людей. Директор вечірньої спецшколи взяв її до себе на роботу. З вечірнього відділення університету вона перевелася на заочне, на півставки працювала у школі, водночас не покидала праці на підприємстві. Згодом вийшла заміж за чоловіка, якого кохала ще зі шкільних років. У Фелікса Фролова Тетяна була вже другою дружиною. За десять років сімейного життя вона народила від нього трьох синів. Матеріально було нелегко, проте жили щасливо. Тоді Тетяна навіть не підозрювала, що невдовзі в її життя чорним вороном постукає біда.
Працюючи над дисертацією з політичної економії, Фелікс Фролов познайомився з іншою жінкою, яка, як і він, задля їхнього спільного майбутнього щастя залишила власну сім’ю.
Життя до зустрічі з Тетяною Угорець за походженням Лайош Молнар (угорською мовою його ім’я звучить як Лойош) народився в с. Липове Берегівського району на Закарпатті. Батьки віддали сліпого хлопчика на навчання у спецшколу в Мукачевому. На той час Лайош не знав жодного українського слова. Проте за допомогою вчителів-вихователів, які розмовляли й угорською, й українською, за три місяці вивчив мову. Коли закінчив школу, його доля нічим не відрізнялася від долі решти незрячих. Лайош перейшов через роботу в цехах Українського товариства сліпих (УТОС), не полишаючи бажання вчитися. Він тягнувся до музики, й саме цей потяг привів в Олександрійське культосвітнє училище на Кіровоградщині. Після 2,5 року навчання разом із дипломом Лайош отримав статус безробітного. Адже при радянській владі сліпому музикантові було дуже важко влаштуватися на роботу. І, щоб бодай якось заробляти на життя, творчо обдарований молодий чоловік із музичною освітою продовжив працювати вцехах УТОСу. Згодом переїхав у м. Червоноград на Львівщині, де почав працювати як музикант.
Одружився. Часто приїжджав до Львова. Тут запізнався з капелою сліпих бандуристів “Карпати”, якою на той час керував Юрій Данилів. Лайош Молнар вважає його своїм духовним учителем. Невдовзі поїздки до обласного центру стали ще частішими: тричі на тиждень він відвідував репетиції капели “Карпати”. Коли ж капела утвердилася як професійний колектив, переїхав жити в місто Лева. П’ять років винаймав тут помешкання, лише щоб працювати в професійному колективі. До знайомства з Тетяною Фроловою він уже був удівцем із дорослою донькою, яка мешкала в Червонограді.
Два шляхи – одна дорога до знайомства з Лайошем Тетяна чула про нього, вони навіть виступали на одній сцені, проте особисто не знала.
Лайош також раніше читав Тетянині вірші, але бажання запізнатися з нею ближче з’явилося, коли бандурист прослухав по Львівському радіо передачу про її творчість.
Спершу знайомство було телефонним. Під час так званого віртуального спілкування Лайош запропонував покласти Тетянині вірші на музику. Згодом написав декілька вокальних творів на її поезії та захотів показати їх авторці. Зустрілися, їй сподобалося, записали магнітоальбом. У ньому пісні, які виконував під бандуру Лайош Молнар, перемежовували вірші Тетяни Фролової.
“Задум народжувався за задумом. У нас було стільки спільного, що розлучитися вже не могли, і Лайош запропонував мені стати його дружиною, – напише згодом у своїй автобіографії Тетяна. – Я довго вагалася. Лякала різниця у віці. Лайош був значно молодший: я народилася у квітні 1941 року, а він – у травні 1954 року. Та це ще було не все. Зі мною на той час жив мій наймолодший син, шістнадцятирічний Сашко. Чи не виникнуть конфлікти?”
Поборовши свій страх, Тетяна таки вийшла заміж за Лайоша, про що згодом ніколи не шкодувала. Ось уже десять років вони як творчий тандем багато концертують Львівською, Тернопільською, Черкаською, Закарпатською областями, виступають у Києві. Бували і в угорських селах. А разом із ними, допомагаючи в концертній діяльності, подорожує наймолодший Тетянин син Олександр. “Уже пішов одинадцятий рік, як Лайош мене терпить”, – усміхається пані Тетяна. “Але любов у наших стосунках присутня”, – також усміхаючись, доповнює її чоловік.
Вихід Тетяниних книжок – заслуга Лайоша. Познайомившись із нею, він задався метою впорядкувати її вірші та видати їх книгою. Так 1996 року вийшла перша збірка поезій Тетяни Фролової “Виклик долі”. А впродовж десяти років їхнього подружнього життя вже вийшло друком двадцять три збірки її поезій, мемуарів, казок, прози. Творити прозу порадив академік зі Словаччини Микола Мушинка, який написав не одну рецензію на її поетичні збірки. А щодо казок, то Тетяна розповідає, що цей світ живе в ній із дитинства. “У своїй казці я живу, вона рятує мене від усіляких життєвих прикрощів. Тому мої казки сприймають не лише діти, а й дорослі”, – стверджує письменниця.
Лайош Молнар зізнається, що насамперед він захотів придбати бандуру. Але, оскільки вона дуже дорого коштувала, чоловік вирішив зібрати гроші у спонсорів. Місяць оббивання порогів приніс бажані результати – в оселі Лайоша з’явилася бандура. А, познайомившись із Тетяною, зрозумів, що за кошти благодійників можна не лише купити музичний інструмент, а й видавати книжки. Нині в їхній квартирі “мешкають” його бандура, кобза, ліра, два баяни, бас-гітара, піаніно. “Коли він уперше мав принести додому бандуру, я страшенно хвилювалася, здавалося, що в мою домівку завітає якась жива істота. Дуже хотіла, щоб їй у мене сподобалося”, – зізнається письменниця.
За словами пана Лайоша, найближчою його серцю є кобза, а вже після неї бандура. “Кобза ніби зливається зі мною, коли тулю її до себе, то немов дружину обіймаю. Недаремно співають у думах “Кобза моя – дружинонька моя”.
І Лайош, і Тетяна вважають, що їхня половинка є саме тією, яка мала зустрітися на їхньому шляху. Тетяна стверджує: якби вона не зустріла Лайоша, не було б жодної книжки. Крім того, невесело склалася б і її особиста доля, адже сини вже одружені та мешкають окремо. Лайош активізував Тетянине життя, зробив його насиченим концертами, і коли вона впівголоса зітхає, мовляв, як добре було б уже на пенсію піти,
Лайош відповідає, що пенсія буде, коли життя закінчиться. І закохано стверджує: “Кохаю її за те, що вона – файна”.
Замість післямови.
З автобіографії Тетяни Фролової: “Якщо моє ім’я не загубиться десь між сторінками нашої багатої літератури, то хочеться мені, щоб поряд зі мною було ім’я Лайоша Молнара, угорця, який став українським кобзарем, мого чоловіка і побратима. І це буде справедливо, бо кожна сторінка моїх творів дбайливо переписана на чистовик його руками (крапковим шрифтом, звичайно). Без його праці, кропіткої та наполегливої, не вийшла б жодна моя книжка. Це він шукає спонсорів, клопочеться всіма видавничими справами. Мій чоловік – найбільший шанувальник моєї творчості”.
Леся Олендій.
«Львівська газета» 24 січня 2006 року.
Журналіст: Леся Олендій
Таки весна. І радісно на серці.
Вітри зійшлися у шаленім герці.
Як сік березовий, нуртує в жилах кров.
В такому безумі і родиться любов.
Тетяна Фролова, «Таки весна»
Це рядки з вірша героїні нашої розповіді, поетеси Тетяни Фролової – жінки, котра, незважаючи на жорстокі випробування долі, уміє бути щасливою. А тих випробувань у неї була ціла в’язка: набута у дитячому віці після важкої хвороби сліпота і, як наслідок, багато не знаних здоровими людьми життєвих труднощів, зрада чоловіка й ініційоване ним розлучення, після котрого у Тетяни опустилися руки до написання віршів, але залишилася не втраченою надія на краще. І ця надія на ім’я Лайош Молнар десять років тому щасливою зорею освітила її життя. Вона продовжує світити їй донині.
Лайош Молнар, уродженець Закарпаття, угорець за походженням, також обділений долею зором, у дитинстві вивчив українську мову, у юності здобув музичну освіту, а ставши бандуристом, зумів полонити серце незвичайної української жінки. Бо й Тетяні є чим похвалитися: з неабиякими труднощами, поєднуючи роботу в щітковому цеху і вчителя в школі, вона зуміла закінчити університет, здобувши фах філолога. І в кожного з них за плечима робота на підприємствах Українського товариства сліпих.
Лайош відшукав Тетяну, прослухавши навесні 1995 року по львівському радіо передачу «Живе на землі людина», в якій розповідалося про її поетичну творчість. Тоді бандурист зрозумів, що хоче ближче познайомитися з цією жінкою, чиї вірші він вже читав. Якийсь час їхнє спілкування
було втиснуте у телефонно-віртуальні рамки. Тоді Лайош висловив бажання покласти Тетянині вірші на музику. Згодом написав на її вірші кілька вокальних творів і захотів їх показати. Коли Лайош вперше завітав до Тетяни в гості, жінка хвилювалася, як прийняти цього чоловіка, котрий на той час вже був удівцем. Йому потрібно було не лише смачний обід приготувати. «Але коли я поставила на стіл пляшку, він відмовився пити, – розповідає письменниця. – Тоді я подумала, що такого чоловіка ще не зустрічала, який би відмовився випити бодай трохи горілки”. Згодом Лайош зізнався Тетяні, що запланував з нею серйозну розмову і не хотів, аби вона подумала, що він це робить на п’яну голову. Твори Лайоша письменниці сподобалися, і згодом вони разом записали магнітоальбом. У ньому пісні, які виконував під бандуру Лайош Молнар, перемежовувались віршами Тетяни Фролової.
Коли вони почали зустрічатися, Лайош їздив в Угорщину. Тоді всі друзі застерігали Тетяну, навіщо, мовляв, вона його туди пускає, а якщо він звідти не повернеться. «Та угорки мене не захопили настільки, щоб я там залишився,- – напівжартома-напівсерйозно говорить Лайош, посміхаючись у вуса. І зізнається, що Тетяну кохає за те, що «вона є файна».
А вона уточнює, що Лайош прислухається до її думки, незважаючи на свою мадярську впертість.
[Як творчі люди, вони швидко порозумілися. А от коли музикант запропонував поетесі стати його дружиною, жінка довго вагалася. «Лякала різниця у віці. Лайош був набагато молодшим: я народилася у квітні 1941 року, а Лайош у травні 1954 року,- напише згодом у автобіографії Тетяна Фролова.- та це ще було не все. Зі мною на той час жив мій наймолодший син, 16-ти річний Сашко. Ччи не виникнуть конфлікти?». Але Лайош запевнив , що він- чоловік, котрий домогається свого, і сказав, що потрохи вже перевозитиме свої речі до неї. Їхні стосунки розпочалися у квітні 1995 року, а узаконили вони того ж року у листопаді.
«Вже пішов 11-тий рік, як вона мене терпить,- доповнює її ДЛайош.
Саме завдяки Лайошеві Тетянині вірші почали виходити у світ збірками. За десять років їхнього подружнього життя вже вийшло 23 збірки Тетяниних поезій, мемуарів, казок, прозових творів. Вже коли вони були надруковані, писати прозу їй порадив академік із Словаччини Микола Мушинка, який згодом написав не одну рецензію на Тетянині поетичні збірки. А стосовно казок Тетяна розповідає, що цей світ живе в ній з дитинства. «У своїй казці я живу, вона рятує мене від всіляких життєвих прикрощів. Тому мої казки сприймають не тільки діти,а й дорослі,- стверджує письменниця.
Музикант постійно намагається радувати дружину приємними подарунками. Знаючи, що Тетяна дуже любить мандарини, Лайош будь-коли міг потішити двома кілограмами цих солодких фруктів. «Добро одне одному робити не лиш у якийсь визначений день, а кожного разу,- стверджує він.
Ось вже 11 років Лайош із Тетяною концертують по Львівській, Тернопільській, Черкаській, Закарпатських областях, у Києві. Виступали і в Угорських селах, мешканці, яких не знають Української мови. Там нам допомагала порозумітися з Угорцями одна вчителька..
Лайош Молнар професійний кобзар-бандурист за покликанням, член Національної спілки кобзарів України. У нашій програмі- народні, авторські та композиторські пісні, а також мої вірші. Кожен із нас виконує сольні номери або співаємо дуетом у супроводі бандури. Якщо є в тому потреба, Лайош може сісти за піаніно, або взяти до рук баян. А нещодавно він собі придбав ліру, освоїв її і поповнив ряди лірників, число яких у наш час чомусь зменшилось»,- пише у автобіографії Тетяна і Лайош, кажуть, що кожен із них зустрів свою половинку. Тетяна стверджує, що якби вона не зустріла Лайоша, то не було б її жодної книжки. Про це вона пише у своїй автобіографії: «Якщо моє ім’я десь між сторінками нашої багатої літератури не загубиться, то хочеться мені, щоб поруч зі мною було ім’я лайоша Молнара, Угорця, який став Українським кобзарем, мого чоловіка і побратима. І це буде справедливо, і кожна сторінка моїх творів дбайливо переписана на чистовик його руками (Крапковим шрифтом, звичайно). Без його праці, кропіткої і наполегливої, не вийшла б жодна моя книжка. Це він шукає спонсорів, клопочеться всіма видавничими справами. Мій чоловік- найбільший шанувальник моєї творчості.
Леся Олендій.
«Світ Карпат» березень квітень 2006 року.