– Та мусила жити, бо мала дітей і треба було їх виховувати. не клену свою долю, ні на кого ненарікаю, та жилося мені дуже нелегко. виживала”.
Писати вірші почала ще зі шкільних років. Навіть кілька з них опублікувала обласна газета “Вільна Україна”. Але у вирії життя поезія забувалася, хіба що дуже “допікало життя”.
Однак доля винагороджує мужніх і талановитих. У 1995 році Тетяна Фролова зустріла на своєму шляху кобзаря Лайоша Молнара. Лайош, коли почув вірші Тетяни, сказав, що їх треба видати! І хоч час був дуже важкий, сам узявся до справи. Знайшов спонсорів. І в квітні 1996 року книжечка вийшла. Називалась вона “Виклик долі”. Це справді був виклик долі, яка була дуже скупа на щедрі дари.
Відомий літературознавець, академік НАН України Микола Мушинка проявив до творчості Тетяни Фролової глибокий інтерес, він підтримав жінку, порадив їй писати також і прозу. І вона написала книжку про своє дитинство “Стежка від воріт”. А презентація книжки відбулась у рідному селі Білозірці на Тернопіллі за участю самого Миколи Мушинки.
З того часу вийшло чимало книжок Тетяни Фролової, у виданні яких взяли участь різні люди, вважаючи за честь допомогти талановитій жінці, що прагнула вийти за межі зачарованого життєвого кола.
Її вірші вражають щирістю, глибиною, делікатністю. Це зовсім
слабкої жінки, яка мала таку долю- творчість сильної людини, повноцінної і щасливої. людина, яка бачить все.
“Що сліпа, цее не суттєво,- каже Фролова. – Поетів не можна ділити на сліпих, глухих безногих, і т.п. або поет, або ні- от у чому питання.
ми пропонуємо нашим читачам кілька віршів Тетяни Фролової перед її талантом, якої схиляємо голову. парасковія Нечаєва.
№32-33 (118-119) ♦ 17-23 серпня 2006 року
ГромадськийЗАхисник.
Тетяна Фролова: крізь темряву – до… казки.
Тетяна Фролова – поетеса. Хоча, незважаючи на часову категорію творчої діяльності, її сучасною не назвеш. Складається враження, що цій неординарній особистості вже кілька тисяч років і вірші її жили споконвіку, а те, що сліпа – несуттєво. “Поетів не можна ділити на сліпих, глухих, безруких тощо,” – каже вона сама у передмові до однієї зі своїх поетичних збірок. А їх у доробку поетеси вже 10! А є ще проза і казки. Крім того, Тетяна Іллівна виступає з концертами разом із професійним кобзарем Лайошем Молнаром. Врешті решт, це людина-виклик, і не так самій собі, як нам, перейнятим власним життєвим простором.
Нещодавно відбувся ювілейний 1500-й концерт, вийшли друком нові книжки “Шлях до покаяння” і “Казка за казкою”. Про це детальніше пані Тетяна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю “Погляду”.
-Як народжувався “Шлях до покаяння”?
– Це дуже близька мені книжка, в ній йдеться про справжніх, невигаданих людей. Вона перегукується з невеличкою збіркою оповідань “Тернова доля”, яка побачила світ 2002 року. І цю книжку також можна було б назвати «Тернова доля”, бо чомусь у наших жінок тернові долі. Намагалася не політиувати не тому, що я така аполітична Мені хотілося показати жіночі долі які, здебільшого, залежать від людських стосунків, від моралі суспільства. Від…
А втім, Бог лиш знає від чого залежить доля жінки, на яку лягає важкість життя. Люди звикли судити дівчину, жінку, яка спіткнулася. Люди судять жінку, а вона вже й без них несе свою покуту. Тому не спішімо судити, аби й самим не бути осудженими…
-Тобто ви розкриваєте жінку як самодостатню особистість від юності і до зрілості. Героїні – ваші знайомі?
– Деякі розповіді перенесені в книжку з життя, в декотрих я щось змінила, найчастіше імена я таки поміняла майже всім персонажам з тих міркувань, що, можливо, комусь і не хотілося б, аби його впізнали. Деякі розповіді я чула від людей. Словом, те, що особливо вразило, увійшло у книжку. “Шлях…”увібрав усебе твори написані в останні роки Я можу сказати лиш те, що її написано щиро… Малюнків до книжки не приймаю. Нехай малює ваша уява, а я допоможу лиш словом. От з казками інакше. “Казку за казкою” було оформлено як належить.
-—Тетяно Іллівно, ваша творчість ніби поділяється на три галузки: поезію, прозу і казки. Написати казку значно важче, аніж просто прозу. Що для вас є казка?
– Світ казки – світ особливий. Він живе в мені з дитинства А почався він з казок, які читав мені старший брат Григорій. В казках неодмінно перемагало добро – і це було прекрасно. Малій мені вірилося, що так буде і в житті. Шкода, що так в житті буває не завжди. Але казка залишилася зі мною. У своїх казках я живу, вона рятує мене від різних життєвих прикрощів. Тому мої казки сприймають не тільки діти, а й дорослі. Я просто не можу їх не читати.
У передмові до збірки “Зачароване коло” ви говорите, що “якби я не вийшла за Лайоша Молнара, мої вірші, а може,й проза лежали б на полицях, а, більшість з них, очевидно, залишилися б моїми гарними задумами”. Як незрячий кобзар причетний до вашої творчості? З чого вклався творчий союз Фролова-Молнар?
– Усе почалося з того, що на Львівському радіо вийшла про мене передача Мене вітали друзі, а найголовніше те, що її почув кобзар Лайош Молнар, котрий став потім моїм чоловіком. Я чула про нього, ми навіть виступали на одній сцені, але особисто знайомі не були Я співала в ансамблі “Струмочок”, а Лайош був кобзарем-бандуристом у капелі “Карпати”. Передача спонукала Лайоша зателефонувати мені, бо він захотів щось з моїх віршів покласти на музику. Спершу це було лише телефонне знайомство, потім ми зустрілися. З часом записали магнітоальбом, в якому пісні, які виконував Лайош Молнар, перемежовувались моїми віршами. Далі ми організували творчий вечір, на якому виступили і ми в супроводі Лайошевої бандури. Задум народжувався за задумом. У нас було стільки спільного, що розлучитися ми вже не могли, і Лайош запропонував мені стати його дружиною. Він видав одну збірку, наступного року вийшла друга збірка… Це і був початок моєї, літературної творчості, моє, так би мовити, входження в літературу…
Кожну сторінку моїх творів дбайливо переписав “на чистовик” своїми руками (крапковим шрифтом, звичайно). Без його праці, копіткої і наполегливої, не вийшла б жодна моя книжка. Це він шукає спонсорів, клопочеться всіма видавничими справами. Мій чоловік – найбільший шанувальник моєї творчості.
– Літературна критика чомусь вас не завжди помічає, принаймні у Львові…
-Думаю, це через те, що я не член спілки письменників. Це добре- чи зле – не знаю. Я на щастя, я не честолюбива. Чи я хочу,щоб мене хвалили – Ні, однозначно, чи я хочу, щоб мене сварили? Також ні: це могло б убити мою творчість. Моїх книжок мало у бібліотеках – вони у людей Мабуть, це добре, бо кожний, хто придбав мою книжку, її неодмінно прочитає, а, може, ще й запропонує прочитати своїм знайомим.
До газетної метушні я охолола дуже швидко. Бувало, що й не читала тих статей, які іноді про мене з’являлися. А зараз, коли через багато років виявилося, що я – поетеса, письменниця, теж не люблю газетної метушні, але деякі статті все ж визнаю.
– Цьогоріч літературно-мистецькій вітальні “Поклик” при Львівській обласній спеціалізованій бібліотеці для незрячих виповнюється 10 років. Як воно -кликати за собою собі подібних (Тетяна Іллівна- голова)?
– Вітальня гуртує людей, які пишуть. Людям, які втратили зір, важче самовиразитися. У нашому суспільстві звикли вважати, що якщо сліпий, то обов’язково п’є. Важко долати стереотипи. Важко виносити на люди творчість. Не всі газети охоче нас друкують. Десятиріччю вітальні ми плануємо приурочити творчий вечір.
Та й з літературою для сліпих нелегко. Ми начитали три мої збірки казок, автобіографічну трилогію, “Тернову долю”. Але сам процес начитування передбачає кошти. От, приміром, ми з Лайошем загорілися видати шрифтом Брайля “Шлях до покаяння”, а це справді дорого! Книжки виходять товстелезні і, відповідно, дорогі. То ми видали 7 примірників: один собі залишили, а решту розіслали у спеціалізовані бібліотеки. Це ж парадокс книговидання: робити книжки для інших просто так, за свої кошти!
Розмовляли Ірина БЕРЕЗОВСЬКА, Лідія ЙОНКА
«Погляд» 10-16 серпня 2007 року.