КНИЖКА ЗА КНИЖКОЮ

Письменниця  має  вже солідний зреалізований доробок. Від першої книжки, яка вийшла у 1996 році. і до шостої, котра по­бачила світ у 2000-му, минуло лише п’ять років. Тож назвемо усі. Це три книжки поезій: “Виклик долі” (1996), “Повінь” (1997), “Солоспів” (1998), книжка спогадів “Стежка від воріт” (1999), поетичний збірник “Зачерпніть води в долоні” (1999) та для дітей — “Казка за казкою” (2000).

А скільки ще книжок носить у своїй щедрій душі і чистому серці ця людина! Так, вона задумала випустити унікальну поетичну збірку про Тернопільщину. Цілком природно, що така книжка мала б вийти у Тернополі. На жаль, поки що нам не вдалося переконати тих, хто міг би допомогти, в необхідності такого видання.

ЯК ПИШЕ ТЕТЯНА ФРОЛОВА?

Пише традиційно, якщо говорити про ма­неру, пише по-філософськи, якщо говорити про внутрішню енергетику та смисл її поезій. її вірші — це ніби свіжий струмінь води для спраглого. Не випадково остання книжка по­етеси має назву “Зачерпніть води в долоні”.

І сьогодні хочеться покаятися в тому, що надто багато душі віддано бодлерам і семенкам, а безпретензійну справжню поезію відсунено дещо вбік. Знаємо факти, коли зацикленість формальними вправами приво­дила талановитих поетів до втрати святая святих — самої поезії…

Разом з тим Тетяна Фролова постійно ускладнює й освіжує свої образи, епітети, метафори, тематично розширює свою поетич­ну палітру, досягаючи того вимріяного Рубікону, який називаємо новаторством. Ось короткий, як постріл, вірш:

Я стою на сплетінні віків і епох.

Заглядаю крізь роки в минуле й майбутнє.

А чи знає, чи віда Творитель наш Бог,

Що моє покоління невпинне й могутнє?

Що пройшло воно гострий чорнобильський гарт.

І не стане вже більш на зболілі коліна,

Бо інакше тоді йому жити не варт,

Бо інакше його прокляне Україна.

Правдивим відкриттям для всіх нас є про­за письменниці. Тяжко відірватися від першої частини спогадів Тетяни, які мають загальну назву “Вклонюся землі”. Треба все зробити для того, щоб вийшла і друга їх частина.

Відомо, що найважче писати для дітей. А Тетяна Фролова своїми дитячими віршами, вже своєю першою збіркою казок впевнено увійшла до числа кращих дитячих письмен­ниць. Тернопільський осередок Наукового товариства імені Шевченка має намір висунути кандидатуру Т.Фролової на звання лау­реата премії імені Іванни Блажкевич.

ЛАЙОШ МОЛНАР

“Двигуном” родинного мистецтва є чоловік Тетяни Фролової Лайош Молнар. Його енергії та ідей вистачило б на десятьох. Завжди усміхнений і товариський, дуже талановитий закарпатський угорець пан Лайош настільки глибоко опанував першоджерела українсько­го народного музичного мистецтва, що став національним українським кобзарем і компо­зитором. Перед нами солідне видання музич­них творів Молнара “Співаю серцем”, що вий­шло недавно у Львові. Це передусім пісні на слова дружини, є також дещо на власні сло­ва і навіть на слова Т.Шевченка, а також оригінальні інструментальні твори.

Писала пані Тетяна вірші. Лише зрідка друкувала їх у часописах, про книжку й не думала. Аж ось кілька її віршів прозвучало по радіо. Почув їх пан Лайош. Сподобалися. Попросив тексти, щоб написати пісні. Згодом допоміг видати першу книжку, а відтак пані Тетяна стала його дружиною… “Ти мене об­рав собі у пару — і не пошкодуєш, я гадаю”.

ЗВІДКИ ВИ, ПАНІ ТЕТЯНО?

Слово ювілярці: “Все починалося, напев­не, з поетичної назви села — Білозірка. Є таке село на Тернопільщині…. Не знаю, чи були втішені батьки з моєї появи, бо я була два­надцятою дитиною (правда, у живих нас ли­шилося шестеро), але в селі звикли все прий­мати реально: народилася дитина, то треба їй давати лад. Може б воно і нічого, та йшла війна. Про злигодні та нестатки казати не до­водиться. На другому році життя я захворіла і втратила зір…”

Вічна темрява закрила у пам’яті Тетянки те, що встигла побачити маленькою, але білі зорі все ж залишились у її пам’яті назавше.

Білозірко моя, Білозірко,

Моє рідне прегарне село,

Було важко нам всім, було гірко,

Дай же, Боже, щоб краще було.

А ЯК ЖЕ 3 ПІСНЕЮ?

Дослухалась до пісні маленькою у колі дівчаток-ровесниць, до співанок у рідній хаті. (м пісні ж які!”). Заспівала на повний голос вже у Львові, у школі-інтернаті для незрячих. Співала з товаришками про любов. І хоча вчи­телька Поліна Василівна сварилася (“что ви пойотє, как старие дєви”? Нужно пєть піонєрскіе песні!”), дівчата піонерських пісень співати не хотіли і далі співали про любов.

Тоді ж опанувала шрифт Брайля й поча­ла записувати свої вірші, які носила у пам’яті і яких було надмір…

Відтак прийшов університет і фах педа­гога. Тоді зустрічалися на квартирі у незря­чого поета А.Волощака з Миколою Вінграновським, який буквально ошелешив її новизною своєї поезії. Отже, круті шляхи по­етеси перетнулися із шляхами нашими, шля­хами шістдесятників. Вінграновський, до речі, не тільки читав свої поезії, а й слухав вірші молодої студентки. Слухав і казав: “Ще, бла­гаю вас, ще!” Відчув знаменитий поет, що має справу з народженням нового поетичного та­ланту.

Відчула себе щасливою у незрівнянному ансамблі незрячих жінок “Струмочок”. Ан­самбль співає багато пісень на слова Тетяни Фролової, до деяких з них поетеса написала і музику. Недарма його називають ансамблем Тетяни. Вслухайтесь у срібне звучання ансам­блю — він принесе вам радість і очищення від буденної сірості. Повноцінним життям живуть співачки, кинувши “виклик долі”.

А ЯК з ЛЮБОВ’Ю?

Питаємо про це пані Тетяну і чуємо: “Ну як без неї? Була й любов, бо інакше б не було віршів. Була любов, була зрада, були сльо­зи… А залишилися діти — моє терпіння і моя радість… Виховала трьох синів, має двоє вну­чат —Діаночку та Юрасика. Розлучилася з Фроловим — першим чоловіком, але прийш­ла несподівано нова любов…

* * *

Незряча поетеса бачить значно більше і далі, ніж багато хто з нас.

…Вкрай незрячими очима

Я просто бачу, бачу все довкола.

Мужня жінка, вона не нарікає на долю, не скиглить, як багато хто з нас.

Мала б гріх нарікати на долю,

Бо вона мені крила дала.

Наспівалась, наплакалась вволю,

Жити просто чомусь не могла.

 І любить свою землю, свою Україну глиб­ше й чистіше, ніж багато хто з нас.

Бо ненажатих стільки ще снопів,

Що в полі на серпа мого чекають.

А я ще мушу йти до тих стовпів,

Що українське небо підпирають…

Тож учімося у неї бачити, боротися і лю­бити!

 

Ігор ГЕРЕТА, заслужений діяч мистецтв України.

Журнал «Дзвін» вересень 2001 року.

А також газета «Свобода» 2001 року.

            «У вітру на крилі».

Побачила світ ще одна збірка поезії Тетяни Фролової «У вітру на крилі». Присвятила вона її тим, хто любить свій край, кожен струмочок, місточок, травинку і все-все довкіл.

Вона сказала нам: «Я люблю Вас».

Свою любов до людей дарує Тетяна у поезії і пісні, які несе у свій народний жіночий вокальний ансамбль «Струмочок»- будинку культури Львівського УТОС.

Від редакції.

«Повір у себе» 16-31 серпня 2001 року.