мене якось в одній з львівських газет мою увагу привернула замітка про педагога, жінку-матір, поетесу. Згодом почула її вірші у виконанні диктора по обласному радіо. Відверто кажучи, мені захотілося зустрітися з нею. Та не тільки тому, що вона народила і виховала трьох синів, випустила дві поетичні збірки «Виклик долі» та «Повінь», бере активну участь у репетиціях та виступах народного самодіяльного ансамблю Львівського учбово-виробничого об’єднання УТОС «Струмочок». Справа в тому, що Тетяна ФРОЛОВА (а йдеться саме про неї), інвалід дитинства по зору.
Ми зустрілися у фойє кінотеатру ім. Шевченка перед репетицією ансамблю. — Олександр, мій син, наймолодший, представила Тетяна стрункого юнака, що стояв поруч. А це — мій чоловік, Лайош. Він угорець, працює бандуристом у капелі «Карпати», пише музику на мої вірші. Разом з ним ми зустрічаємось зі школярами, беремо участь у вечорах поезії, виступаємо з ансамблем «Струмочок» у містах та селах України…
Готуючись до зустрічі, я уявляла цю жінку втомленою, не дуже говіркою, але моя співрозмовниця виявилась людиною доброї вдачі, котра вистояла перед ударами життя.
А життя в неї було тернистим.
Народившись за два місяці до початку війни у селі з поетичною назвою Білозірка, що на Тернопільщині, Тетянка була дванадцятою дитиною в сім’ї (вижили, щоправда — шестеро). На другому році життя перехворіла менінгітом, втратила зір. Лікар-окуліст з райцентру, оглянувши дитину гарантував, при відповідному лікуванні, поновлення зору на двадцять відсотків, але тільки на одне око. Та воєнне лихоліття перекреслило цю надію назавжди.
…Ровесники пішли до школи. Саме тоді Тетянка відчула, що вона не така, як усі. Сільський вчитель Мартиненко довідався, що є спеціальна школа-інтернат для сліпих дітей. Крапковий алфавіт — шрифт Брайля, допомагав пізнавати навколишній світ. А вірші, котрі почала складати Тетянка ще у ранньому дитинстві, тепер сама могла записати й прочитати. Вчитися було цікаво, навіть просто для себе.
А потім була робота на підприємстві сліпих у Львові, щітковий цех. Робили всілякі щітки — металеві, волосяні. Руки на перших порах були в крові, а пальцями зранку не могла защепити гудзики… Згодом — навчання на факультеті української філології Львівського держуніверситету, вчителювання у вечірній школі, де навчалися незрячі люди. Спочатку відчувала себе незручно у ролі вчительки, адже дехто з учнів був значно старшим від неї.
Слухаю розповідь, а в думках знову постають образи здорових людей, що нарікають на долю, котрі втомилися від безгрошів’я, домашніх проблем, пошуків роботи. Та хіба ж легко було їй, незрячій вдень працювати на підприємстві, а ночами сидіти за підручниками? Самій (після розлучення з першим чоловіком) виховувати трьох дітей? Але вона терпляче несла свій нелегкий хрест.
Намагалася виховувати синів порядними, чесними. І в цьому їй, як вважає Тетяна Іллівна, завжди їй допомагали добрі люди.
… Минули роки. Старший син Леонід — військовий льотчик, середній Геннадій — торговий агент у комерційній фірмі, молодший Сашко працює на підприємстві.
— Мені за них не соромно. Деколи здавалося: все! Безвихідь. Але у скрутну хвилину завше відчувала допомогу людей. Багато років тому розміняла квартиру. Опини лася на протилежному кінці Львова. Зима, слизько. А щодня на роботу. Першого дня, тільки повернулась додому — дзвінок. Потім другий, третій… Знайомі хвилюються, пропонують допомогу. Повірте, сльози накотилися на очі.
Діти чим могли допомагали матері.
— Моя товаришка,— продовжує Тетяна Іллівна, колись казала:«Тобі завжди добре: тут заспіваєш, там засмієшся». Коли ставало сумно, або приходила у дім радість, на кожен випадок була своя пісня. Народна пісня з рідної Тернопільщини. Знаєте, моя доля — витівниця. Часом сама з неї і сміюся і плачу. Життя не буває контрастним: або веселим, або сумним. Важливо пережити важкі хвилини. Вірити, що завтра буде краще. Саме тому в нашому домі і спокійно, і затишно…
Саме цьому я присвятила свою першу поетичну збірку «Виклик долі», а впорядкувати її та знайти спонсорів мені допоміг мій чоловік.
Вони одружилися три роки тому. Почувши багато вдячних слів на адресу чоловіка, я не могла не поцікавитися в пана Лайоша, чим завоювала серце його обраниця.
— Перш за все своєю веселою вдачею. Вона не впадає у відчай навіть у найскрутнішу хвилину. Завжди тебе зрозуміє, порадиться.
А потім я була на репетиції ансамблю «Струмочок». Приємно вразили не лише тембри голосів вокалістів, а й завзятість, оптимізм та енергія, з якою виконувалися пісні на слова Тетяни Фролової.
Повертаючись додому, звертала увагу на перехожих. Бачила на їхніх обличчях розчарування, байдужість, невпевненість, вони навіть не здогадувались, що поруч є люди, котрі не скоряються долі, намагаються жити повноцінним життям, вміють радіти кожному новому дню. Безперечно, це прекрасно, коли в людини бачать очі, гірше — коли у зрячих, як це часто буває, сліпнуть душі.
Валентина ШУРИН.
«Благовіст» жовтень 29-30 1997 року.
«Зорею стати я не можу…»
Автобус швидко котився асфальтівкою і під’їжджав до села, що завітчлалося на Зелені свята пахучим Татарським зіллям і гіллям лип. На одному із сидінь- усміхнена жінка з довгою товстою косою навколо голови. Враз набігає тінь смутку на обличчі, вона поринає у спогади…
Дівчинка стояла і молилась… незрячі оченята сумно вбирали позолоту образів. Поруч неї- посивіла мати щось шепоче спраглими устами. Чого просить вона в Бога? Щастя для незрячої донечки? Щоб повернувся з війни чоловік?
«То було в далекім сорок п’ятім,
Моя пам’ять десь той спогад зберегла.
Я тоді молилася за тата.
Дівчинка мала- то я була».
Скаже пізніше Тетяна Іллівна мовою свого вірша.
Була вона 12-ою дитиною в сім’ї Іллі і Катерини Кнолів (В живих лишилося шестеро дітей) Я народилася рівно за два місяці до війни- у 1941-му році 22 квітня у селі Бірозірка. Злигодні і нестатки обсіли сім’ю. На другому році життя Таня захворіла і втратила зір. Пішов на фронт і пропав безвісти батько. Мучилася з дітьми мати, та ще ї мало не щотижня викликали її в район: де чоловік? Чи не дезертир? Рятував лист з фронту від батька. Його показувала мати нападникам. А батько потрапив у полон. Лише в 47-му повернувся додому, взяв на руки донечку.
Спочатку, будучи маленькою, дитина не відчувала своєї біди. Дівчата бавилися з нею, водили за руку. А коли підросла то зрозуміла, що незрячій важко знайти своє місце в житті, однолітки пішли до школи, а її ніхто не брав, стало ясно, що вона не така, як усі.
Як свого благодійника згадує Тетяна Іллівна сільського вчителя Михайла Петровича Мартиненка. Це він кудись писав і довідався, що у Львові є школа для сліпих дітей.
І от дівчинка у школі-інтернаті. Тут все було таким цікавим! За домом зовсім не скучала. Весела і дотепна, Таня швидко освоїлася з новими друзями. Вони ходили, згадує вона, обнявшись, шкільними коридорами і співали пісні. Пісні були все більше про любов. Декотрі виховательки хвалили ще просили співати, а декотрі забороняли співати Українських пісень, а заставляли співати піонерських.
З любов’ю згадує своїх нових вчителів. Клавдію Іванівну, котра вчила її і після школи. Готувати їсти, консервувати, варити варення, віру Тимофіївну, Йосипа Михайловича Самченків, котрих вже нема в живих.
Справжньою радістю бу для Тетяни день, коли освоїла шрифт Брайля, тобто вивчила крапкови алфавіт і тепер могла сама записувати свої вірші, котрі почала складати ще в ранньому дитинстві.
Пролетіли шкільні роки з вечорами, концертами, першим коханням і першими дівочими сльозами. І дали дівчині путівку в життя- направлення на роботу на підприємство у Львові де працюють незрячі. Працювала вона в щітковому цеху, робила щітки, в тому числі і металеві, дротяні, на перших порах руки були в крові, а пальцями зранку не могла застебнути гудзиків. Про шкільні роки та про перші кроки на роботі можна було б написати окрему книжку, тільки сьогодення прози не дає їй взятися за перо.
Мрія вчитися і стати вчителькою не залишала дівчинку. Пішла вчитися на вечірнє відділення Львівського державного університету ім.. і. Франка, потім перевелася на заочне навчання і почала працювати у вечірній школі для сліпих. Там Тетяна Іллівна працює і зараз, тільки школа тепер заочна. Був час, згадує вона, що ті учні були старші віком від неї, але починався урок- і все ставало на свої місця.
Пройшли роки… роки радості, смутку, здобутків і втрат. Все було в житті- а воно не гладило її по голові, та вона, тендітна жінка зуміла дати виклик своїй долі. «Виклик долі»- так і назвала свою першу збірку віршів, а ось тільки на днях вийшла друга «Повінь». У передмові до не ї авторка пише: «Ви спитаєте, чому «Повінь», ? а й справді, чому? Я ніколи не бачила повені, як і голубого неба, світла, сонця, дорогих образів.
Повінь це вінця. По вінця наповнена ріка водою або душа почуттями. Мої вірші- мій скромний здобуток, мої болі і радості, сльози і пісні. І любов. То як без неї? Була і любов, бо інакше, не було б нічого. Була любов, була зрада, були сльози.
А залишилися діти-моє терпіння і моя радість. Три сини вже виросли, підростають онуки- Діанка і Юрасик. Було всього у моєму житті. Та не думала я, що доля подарує мені ще один свій жарт. Я не так давно вдруге вийшла заміж»…
Чоловік Тетяни Фролової Угорець Лайош Молнар. Він співає разом з нею на концертах, грає на бандурі, на баяні, на піаніно. Енергійний, невгамовний, це він позбирав її вірші, що «Десь там лежали»- і от завдяки йому і спонсорам побачили світ дві збірки поезії нашої землячки.
Автобус в’їхав у село. Поруч з Тетяною Іллівною- її чоловік і наймолодший син- 16-річний Сашко і подруги. «Мої товаришки», як вона з любов’ю їх називає, з якими вона співає у вокальному ансамблі «Струмочок» у місті Львові, а також керівники ансамблю. Тут є подруги її шкільних років, з якими вона ділила свої радості і болі. Одна із них- навіть її кума, яка хрестила сина. І от Тетяна Іллівна привезла їх у Білозірку» своє рідне село. Сюди вона часто приїжджала до своїх сестер- Марусі і Наді. Але сьогодні дуже хвилюється. Причина тому подруга її дитинства, а зараз вчителька місцевої школи Лідія Андріївна Окоменюк. Запросила її до школи. Була зустріч з учнями. Були вірші і пісні, були незабутні спогади дитинства і юності.
А сьогодні, на другий день Зелених свят, вона приїхала на зустріч. Із своїми земляками, які чекають її у сільському Будинку культури. Зал заповнений. Дуже рідко тут збирається стільки людей. Тетяна Іллівна ще не вийшла на сцену, а з касети магнітофона лунає її спів.
«Зорею стати я не можу,
Земною бути я не хочу»…
Подруги, які йдуть поруч з нею, жартують: «Таня і тут, в своїй Білозірці зустрічає нас з піснею».
Вона, не стримуючи сліз, обіймається зі своїми сестрами, племінниками, сусідами, подругами дитинства. А в залі знайомі і незнайомі люди її ровесники і ровесники її батьків,- всі прийшли, щоб послухати і вшанувати пісні її серця. Адже Тетяна Іллівна пише ще й музику і співає свої пісні сама або разом з чоловіком Лайошем Молнаром. Виконує їх і її рідний ансамбль «Струмочок».
Як джерельна вода, ллється по залу хвилюючі жіночі голоси.
Лунали ппісні! Наперекір долі, тремтіла сльоза на віях, але не текла по обличчю, бо той, хто дав виклик своїй долі, мусить не коритися їй.
Не треба мене жаліти,
Не треба зітхати тривожно.
Я хочу горіти – не тліти,
Змахнути крильми переможно.
Над світом грошей і буднів,
Над світом злочинств і насилля
Я хочу ударити в бубни,
Святкуючи наше весілля.
Співаючи пісню закоханих,
Солов’їну чи лебедину,
Я над бідами заклопотаних
У нестримному леті полину.
Людмила Максим люк.
«Голос Лановеччини» 24 червня 1997 року
Серпень 1998 року, № 33-34
060