Мені завжди допомагали добрі люди.
Вірші поетеси зі Львова Тетяни Фролової наша газета вже публікувала. Родом з Тернопільщини, народилася в багатодітній сім’ї за два місяці до початку війни. У ранньому дитинстві, в наслідок важкої хвороби, втратила зір. Та, незважаючи на це, успішно закінчила Львівську спецшколу для сліпих дітей н100.
Вона швидко опанувала крапковий алфавіт- шрифт Брайля, за допомогою якого записувала власні вірші. Мріяла вчитися далі. Вступила на факультет Української філології Львівського державного університету, почала працювати у школі для незрячих, де викладає і сьогодні.
Пані Тетяну ніколи не покидало бажання писати вірші. Вона плідно працює. Дебютуваши, як поетеса, у 1996 році збіркою «Виклик долі», наступного року у світ виходить книга «Повінь», згодом «Солоспів».
У минулому році пані Тетяна випустила аж дві прозою «Слід Сінгалевича» (Це знаний на Львівщині кобзар)- ппро заснування капели бандуристів УТОС «Карпати» і першу частину спогадів про своє дитинство «Стежка від воріт».
Цікаво, що спогади були надруковані не у Львові, і навіть не в Україні,- а в… Словаччині. Допоміг видати академік з Пряшева Микола Мушинка та його сім’я. син Миколи, зокрема, виконав в цьому виданні графічні роботи. А сам академік знайшов аж 17 спонсорів з різних країн світу.
З особливою теплотою, вдячністю мені розповідала пані Тетяна про Словацького академіка. Адже на презентацію книги у село поетеси Білозірка, окрім односельчан, друзів, родини, приїхав і сам Микола Мушинка.
Музику на вірші Тетяни Іллівни пише її чоловік- бандурист-пісняр Лайош Молнар. Він також впорядковує збірки її поезії, подружжя виступає з концертною програмою в організаціях, середніх, вищих навчальних закладах по Львівщині. «Щоправда,- говорить поетеса,- не стільки тих заробітків від концертів, скільки отримуємо морального задоволення».
Варто відзначити, що пані ЬЬТетяна- надзвичайно енергійна жінка, з почуттям гумору. На моє запитання звідки черпає енергію, Вона лише мило посміхається: «На своєму життєвому шляху зустрічала багато добрих людей. У скрутну хвилину вони завжди приходили мені на допомогу. Варто лише вірити в них, вірити у те, що завтра буде краще. То так воно і неодмінно буде…
Тож хочеться побажати цій прекрасній жінці, люблячій дружині, турботливій матері, талановитій поетесі міцного здоросв’я, плідної праці, затишку у душі, поваги від дітей, онуків, і неодмінно, любові…
Валентина Шурин
«Благовіст» квітень 1999 року.
ВОНА НІКОЛИ НЕ БАЧИЛА ПОВЕНІ
Тетяна Фролова бачила світ дуже недовго – всього рік після народження. Потім прийшла біда: після важкої хвороби дівчинка назавжди втратила зір. Здається, вона не встигла запам’ятати навіть найрідніші обличчя.
Минали роки. У житті – як у житті: найчастіше нагорода за пережите нескоро знаходить адресата. Доля приготувала друге серйозне випробування: довелося самій виховувати трьох синів, її талановитість – своєрідний дарунок за прийняті без нарікань страждання. Усі вірші Тетяни Фролової написані так, ніби світ ніколи не був темним для неї, ніби поетеса годинами спостерігала за життям – вловлюючи у ньому найтонші відтінки. Засипане зорями небо, кольорова повінь, невловима купальська ніч, що їх поетеса ніколи не бачила, хіба відчула, – вплетені у складний світ людських взаємин і стосунків. У тому високому світі нема місця для скарг чи нарікань, для заздрості чи злості. Навчилася любити людей – такими, які вони є. І –прощати. Перечитуючи написані Тетяною Фроловою рядки, на якусь мить мовби сам стаєш чистішим душею.
З пані Тетяною та її сином Олександром ми зустрілися на форумі видавців у Палаці мистецтв, де вони представили дві останні поетичні збірочки – «Повінь» та «Солоспів». Там же, на виставці, й відбулася наша з пані Тетяною розмова.
– Писати вірші я почала рано, когось попросити та продиктувати. Іще до школи. Тоді для мене найбільшою трагедією було те, що я ніяк не могла опанувати крапковий шрифт, то сама стала їх записувати. Найгірше те, що перечитати сам не можеш… Треба ж було свої вірші й записувала, і читала.
– Як ви потрапили у школу для незрячих дітей? Ви ж, якщо не помиляюся, народилися на Тернопіллі.
– Справді, моє рідне село – Білозірка Лановецького району Тернопільської області. Відверто кажучи, не знали батьки і ніхто в селі не знав, що є такий інтернат. Лишень директор сільської школи (прізвище його я пам’ятаю досі – Мартиненко) перейнявся моєю долею, почав скрізь писати, довідуватися.
Коли я приїхала до Львова, мала десять років, була переростком у своєму першому класі. Та мені знову пощастило. Директор школи для незрячих був дуже чуйною людиною. Знав: якщо я йтиму своїм шляхом, просто не закінчу школи – дійду певних літ і мене випустять на роботу. Тому надав можливість за один рік пройти три класи. Це було неважко. Бо ж брати ходили до школи, навчили мене таблиці множення, розв’язувати задачки, віршів напам’ять. Головне полягало в тому, аби опанувати азбуку Брайля.
У школі тоді було чимало переростків. Час був повоєнний, діти не знали про інтернат і приїздили із запізненням. Школа для сліпих дітей саме тоді й була створена? Ні, це давній заклад, який незабаром відзначатиме своє 150-річчя. Ще за Польщі багатий граф створив ту школу на знак пам’яті про свого сліпого сина. Спершу школа існувала на пожертви, згодом нею почала опікуватися держава.
– Слово «інтернат» завше відлякує. У вас залишилися гарні спогади про шкільну юність?
– Дуже. Ми мали добрих учителів, які водили нас у театри, у філармонію, організовували численні екскурсії. З окремими інтернатськими приятелями я досі підтримую стосунки: часи були нелегкі, ми таки не ділилися з останніх сил. Але таки тримаємося, бо ж наша школа потрібна людям. … Учитися в університеті було нелегко – я працювала в цеху і на той час уже мала маленьку дитинку. Секретареві мусила платити за те, що мені читав. Шукала студентів, котрі хотіли підзаробити, платила, звичайно, невелику суму. Тоді ще не було стільки озвученої літератури, як нині (величезна фонотека на вулиці Січових Стрільців).
І се ж… Я була молода, сповнена віри, хотіла здобути освіту. Потім, коли закінчила університет, – отримала ставку в школі і полишила цех. А на підприємстві я відпрацювала 15 років. Це підприємство для сліпих людей. Нині воно практично зупинилося, а я тоді робила щітки, шнурки для взуття – усе, що вдавалося аби заробити на хліб.
– У ваших збірках є немало віршів про кохання. Дивно, що розчарування не зруйнувало ваші почуття.
– Життя в мене склалося так, що до своєї любові я йшла дуже довго і важко. Прожила з чоловіком десять років і ми розлучилися, назавжди. Це було дуже нелегко, але зате мої діти самостійні. Вони знають, що таке обов’язок. Знають, що треба мамі допомагати. Старші знали, що треба доглядати найменшого Сашка. У житті дуже важка визначити – що погано, що добре. Може те, що я залишилася сама, якраз і сприяло тому, що у мене виросли чудові діти. Старший став військовим. Він вертольотчик, щоправда, нині вже не літає, має звання майора. Середній син – торговельний агент, наймолодший – шукає роботу. Старші сини мають свої сім’ї, свої гніздечка, Сашко наразі зі мною. Сталося так, що я вдруге вийшла заміж – у 1995 році, за Лайоша Молнара. То було несподівано й для мене самої – Лайош почув мої вірші по радіо і зацікавився ними, захотів їх покласти на музику.
– Лайош Молнар – це той відомий кобзар, виконавець давніх українських дум?
– Так. Він має музичну освіту, грає і на бандурі, і на піаніно та баяні. Незабаром вийде його нотна збірка, у котрій є пісні й на мої вірші. Іноді ми виступаємо і співаємо вдвох.
Я дуже люблю бандуру. Вона для мене, мов жива істота. Я казала: «Боже! Мені навіть не віриться, що бандура в мене буде жити, в хаті». Коли тримаю бандуру на руках – стараюсь, аби їй було зручно.
Щойно напишу новий вірш – поспішаю показати Лайошу. Мені не терпиться, аби він прочитав і сказав свою думку. Прошу його читати вголос – лише тоді сприймаю написане.
– Перед випуском збірки всі вірші мусите надиктувати секретарці?
– Так. Я ж пишу азбукою Брайля. Крім того, книжку ще ж треба укомплектувати. Тут знову не обійтися без ока. От і доводиться платити, часто й із сімейного бюджету.
– Лайош не сердиться?
– Навпаки. Якось я сказала: «Так тяжко, може, відмовимося від секретаря?» А він мені: «І що тоді? Зупинишся і все лежатиме?!».
– Ваша перша книжка «Виклик долі» дуже полюбилася львів’янам. Як ви наважилися організовувати її видання?
– Це заслуга Лайоша. Коли він прийшов і побачив, як у мене вірші по шухлядах лежать, – вжахнувся. Почав їх збирати і записувати. Я сміялася, а він повторював: «Треба збірку!» Першу книжку Лайош же й уклав – я не вірила, що з того щось буде. Потім чоловік почав шукати спонсорів… Ми разом уже четвертий рік, і ось четверта моя збірка готується до видання. її назва – «Зачерпніть води у долоні». А взагалі, є багато матеріалу. Практично уже є й п’ята збірка, називатиметься «Зачароване коло». Дуже люблю писати для дітей. У мене є цикл віршів «Для Юрасика» – то для мого внучка.
– Читаючи вашу збірку «Повінь», не могла повірити, що ви не бачите.
– Так. Я ніколи не бачила повені… Академік Мушинка, друкуючи мої вірші, написав так: «Незряча людина, котра бачить кольори». У другій статті він розвинув думку, що у моїй підсвідомості за перший рік життя заклалися певні образи. Може, й так. Але я не пам’ятаю зорових вражень. З того, що люди розповідають, якась уява є.
Пишу переважно вночі. Якщо сплю – значить, нема віршів. За дня то хтось ходить, то музика відволікає. Найбільша моя мрія – мати свій малесенький кабінет. Лайош завше каже: «Буде». Але ж я знаю, що не буде: дві кімнати – не до кабінетів.
– Озираючись нині назад, як вважаєте, що тримало вас у найтяжчі хвилини?
– Обов’язок. Якщо маєш троє дітей, то – який би поганий настрій не був – мусиш встати, зварити, випрати. Оте «мусиш» часто й тримало.
А ще у мене є дуже добрі подруги, які з півслова мене розуміють. Пригадую, коли ми з чоловіком розлучилися і я переїхала на нову квартиру, на Майорівку, мені було дуже незручно добиратися на роботу. І ось приходжу ввечері додому, змучена – блукала десь, не відразу потрапила до себе в квартиру – а тут телефон: «Ти вже вдома? А ми переживали, як ти добралася». Щойно поклала трубку – друга телефонує. У мене сльози потекли. Це великий моральний скарб – коли хтось пам’ятає про тебе.
розмовляла Галина Миць.
«Молода галичина» 23 вересня 1998 року.