Очі не бачать, серце болить, а душа співає про любов до життя.
Уперше про Тетяну Фролову я почула кілька років тому в передачі обласного радіо. Вона, незряча з дитинства жінка, зацікавила мене тим, що сама поставила на ноги, виховала порядними людьми трьох синів, випустила у світ три поетичні і дві прозові збірки (до речі, першу -“Виклик долі” -у 55 років), від природи має гарний голос і співає в народному самодіяльному ансамблі Львівського учбово-виробничого об’єднання Українського товариства сліпих “Струмочок”, вчителює у вечірній школі для незрячих…
Ми ЗУСТРІЛИСЬ у фойє кінотеатру ім. Шевченка перед репетицією ансамблю.
– Олександр, мій син, наймолодший, – представила Тетяна Іллівна стрункого юнака, який супроводжував її. – А це мій чоловік Лайош Молнар. Він угорець, народився на Закарпатті, чудово розмовляє українською мовою, бандурист -пісняр, пише музику на мої вірші, впорядковує збірки моїх поезій…
Моя співрозмовниця приємно здивувала своєю відвертістю, енергійністю, налаштованістю на спілкування. До своєї долі ставиться по-філософськи.
Народилась за два місяці до початку війни у селі з поетичною назвою Білозірка, що на Тернопільщині. Тетяна була дванадцятою дитиною у сім’ї (вижили, щоправда, лише шестеро). На другому році життя перехворіла на менінгіт, внаслідок чого втратила зір. Лікар-окуліст з райцентру, оглянувши дитину, гарантував при відповідному лікуванні поновлення зору на 20 відсотків, але тільки на одне око. Та воєнне лихоліття перекреслило цю надію назавжди.
Батько пішов і пропав безвісти (Як виявилося згодом- потрапив в полон), а мати бідувала сама. Та ще й кожного тижня її викликали районні інстанції: Чи не дезертир,
батько поверрнувся сорок сьомому…
– Я, поки була маленькою,- згадує пані Тетяна не помічала різниці міжх іжшими дітьми. Бавелися зі мною, вони, водили за руку. Та коли ровесники пішли до школи, відчула, що не така,як усі…
Вона і досі з вдячністю згадує сільського ВЧИТелЯ, Мартиненка, який для неї довідався про існування школи-інтернат длясліпих дітей у Львові – За допомогою кракового алфавіту – шрифту Брайля
– розповідає Тетяна Іллівна- я пізнавала навколишній світ. А вірші, які почала складати ще в ранньому дитинстві. Тепер сама могла записати і прочитати. Пригадую обнявшись з подругами ходили коридорами школи і співали народні пісні. Та, знаєте не всі ставилися до співу схвально. Особливо вчителка Поліна Василівна весь час дорікала, що ми “поем не те песни”. “Нужно пионерские петь,- не задоволено говорила вона, співали те, що подобалося нам, і почувалися щасливими. Я зовсім не сумувала за домом. Вчитися було цікаво навіть для себе.
Першим серйозним випробуваням для Тетяни стала робота на підприємстві сліпих. Виготовляла в цеху всілякі ЩІТКИ – дротяні, Волосяні. Спочатку були долоні в крові, а пальці настільки були ранені, що навіть не могла защіпати собі гудзики. Так я жила: вдень працювала на підприємстві, а ночами сиділа над підручниками. її не полишало бажання вчитися далі. Отож вступила на факультет української філології Львівського держуніверситету.
Сьогодні вона з усмішкою згадує, як майже одночасі почала вчителювати у вечірній школі для незрячих. Молоденька вчителька спочатку ніяковіла перед учнями, які були старшими від неї. Та розуміла: потрібно перебороти у собі таку рису. Цього потребува шлях, який вона обрала.
Терпіння, мужності вимагало від неї згодом і виховання своїх дітей. Для трьох синів (після розлучення з першим чоловіком) стала і за батька, і за матір. Діти допомагали їй поратися вдома, доглядали одне одного.
– Мені за них не соромно, -розповідає пані Тетяна. – Старший син, Леонід, закінчив Саратовське льотне училище, став вертольотником, Геннадій – торговим агентом, а наймолодший Сашко опанував професію автослюсаря. Дуже люблю своїх онуків Діанку та Юрасика. – Моя товаришка, – продовжує пані Тетяна, – якось і сказала: “Тобі завжди добре: тут заспіваєш, там засмієшся”. І справді: коли ставало сумно або приходила в дім радість, на кожен випадок була своя пісня. Знаєте, моя доля – витівниця. Часом сама з нею і сміюся, і плачу. Життя не буває одноманітним, воно контрастне. Важливо пережити важкі хвилини і вірити, що завтра буде краще. Хоча іноді здавалося: все, безвихідь! Але в скрутний момент завжди допомагали добрі люди. Пригадую, як багато років тому розміняла квартиру. Опинилася на околиці Львова. Зима, слизько. А щодня – на роботу. У перший же день, як тільки повернулася додому, – телефонний дзвінок. Потім другий, третій. Знайомі хвилювалися, якдоїхала, пропонували допомогу. Вірите: сльози наверталися на очі…
З особливою теплотою і вдячністю розповідала пані Тетяна про академіка Миколу Мушинку з Пряшева, його дружину і сина, які допомогли їй видати минулого року у Словаччині книгу спогадів про дитинство “Стежка від воріт”. Пан Микола знайшов для цього 17 спонсорів з різних країн світу. Цікаво, що презентація книги відбулася у рідному селі авторки, куди приїхав і сам академік.
Почула я багато вдячних слів і на адресу чоловіка, пана Лайоша. Не могла не поцікавитися, чим завоювала його серце обраниця.
– Перш за все веселою вдачею. Дізнався про Тетяну з радіопередачі і вирішив розшукати, аби співпрацювати з нею, та не здогадувався, що знайду супутницю життя. П’ять років, як одружилися. Приваблює те, що вона ніколи не впадає у відчай. Завжди тебе зрозуміє, порадить. Саме тому в нашому домі і спокійно, і затишно.
Валентина ШУРИН.
«Високий замок» 11 березня 2000 року.
«поклич ДО СЕБЕ, ЛАНОвеЧЧиНО, І Я НА поклик твій прийду».
Білосніжні килими зими, соковиті кольори весни, жовтоколосі нивки на фоні голубого неба, плаксива багрянолиста осінь – ми все це і багато чого іншого маємо змогу бачити. Та не завжди помічаємо і цінуємо цю красу. Бо ми зрячі. А є люди, яким доля “подарувала” ніч в очах, але день у душі. серед цих людей є наша землячка, уродженка села Білозірка, Тетяна Іллівна Фролова. Це надзвичайно вольова жінка, життєва доля якої викликає захоплення. Це творча особистість, яка долає життєві перешкоди своєрідним способом – вона пише вірші шрифтом Брайля (крапками), кожен рядок якого виринає з її душі, із серця. “Закрийте очі і ввійдіть в мій світ”, – говорить поетеса. Та не кожен може увійти в темряву світла, яким переплетена вся її життєва і творча стежина. Любить Тетяна Іллівна життя, не нарікаючи на долю. Любить рідне село, до якого приїжджає із задоволенням. Любить бувати на Лановеччині. Нещодавно мала змогу вкотре відвідати рідний край, де на запрошення і за сприянням відділу у справах сім’ї та молоді райдержадміністрації та відділу освіти провела творчі зустрічі з учнівською молоддю сіл Юськівці, Молотків, Борщівка, Якимівці, Бережанка.
Вірним другом, однодумцем, чоловіком, котрий допоміг їй повірити у свій талант, в особливе призначення, вселив впевненість у перемогу над світом сірості і бездіяльності, є член Спілки кобзарів України Лайош Молнар. Це творче подружжя, яке доповнює один одного, як дві половинки одного горіха. Це двоє незрячих людей, які щиро вдячні долі за те, що мають з чим звертатися до зору і слуху людського.
Де б не була Тетяна Іллівна, читаючи свої вірші, знайомлячи слухачів з деякими моментами свого життя, вона ніколи не повторювалася, маючи програму, розраховану на будь-який контингент слухача (дитячу, дорослу, змішану публіку).
Розпочинає свій виступ жінка словами: “Нема у нас ні розкошу, ні блиску”. Не багаті скарбами ці люди, але найцінніший скарб для них – це незгасний талант творчої натури
Вірші поетеси, пронизані дзвінкоголосим українським інструментом у віртуозних руках кобзаря.
Радо зустріла свою землячку Лановеччина. Гарно приймали дитячий і вчительський колективи шкіл, де бувало творче подружжя. Зачаровані поезією, захоплені музичним супроводом дитячі очі, не змигнувши, слідкували за словом, подихом, звуком дуету, хоч і не до кожного дитячого сердечка достукались вони. І я переконалася, що, аби до кінця зрозуміти, увійти в темряву світла душі незрячої поетеси, зрозуміти душевний стан, варто не раз побачити, почути її. Але інколи дитячій наївній цікавості не можуть позаздрити дорослі.
Співочий опоетизований дует виконує власні твори – Лайош Молнар пише музику на вірші Тетяни Фролової.] І до глибини тривожать душу струни І кобзи незрячого співця, поєднуючи І милозвучні звуки. До речі, газета для інвалідів “Повір у себе” організувала конкурс на кращий вірш на цю тематику. Тетяна Іллівна взяла в ньому участь. І… перемогла. Приз – Ігор Білозір повинен був написати музику до тексту. І… написав. Та, на жаль, вона зафіксована лише на шпальтах цієї газети. І що головне, ця пісня “Повір у себе” стала останнім твором нині покійного композитора. Шануймо, люди, митців за життя, бо по смерті лишаються твори…
Нехай же вам і надалі, дорогі наші земляки, легко працюється, добре живеться, все вміється, можеться і удається. Творчої енергії, вічного приємного неспокою душі, добрих і чуйних людей на шляху. Здоров’я вам і удач!
Наталя БУЛГАКОВА.
«Голос Лановеччини» 21 жовтня 2000 року.
Живімо в злаглоді і .
Народний депутат України Валерій Сушкевич вітає творчими здобутками Тетяну Фролову чоловіка Лайоша Молнара на презентації часопису «Повір у себе».
у 2001році наш автор поетеса Тетяна Фролова подарувала свою нову збірку поезі «Любові не зречусь». зайве її рецензувати, вишукуючи перли та огріхи. ці откровення, що линуть від самої душі, не залишить байдужими тих, хто їх читає. вони роблять їх щирішими, відвертішими, відкритішими, сильнішими, і добрішими.
зрештою, подаємо коротке вступне слово до збірки Тетяни Фролової, у якому- її откровення.
«Дорогий читачу, я дарую тобі, що маю найдорожче зі свого поетичного доробку- про кохання. незалежно від віку, кожен знайде для себе те, чого шукає. сльозу розпачу чи щасливу усмішку. тільки не хотіла б, щоб хтось вишукував щось поміж рядками.
тут нема підтексту. і не треба кожен вірш підпасувати до мене, та книжечка зібрала не лише мої переживання, а й емоції моїх друзів, близьких чи просто знайомих. жодного вірша немає абстрактного: за кожним стоїть конкретна людина з відкритим серцем. якщо хтось знайде тут щось для себе, я буду рада. взаємного Вам кохання! щасливих Вам стежок! удвох… вітайте мою книжечку, котра стає тепер і Вашою».
публікуєм лише кілька окремо вийнятих зі збірки поезій. бажаємо, щоб вони збагатили гаму Вашого життя щирою любов’ю до нього, до людей, вторувало стежину до Вашого кохання і навзаєм.
борис Машталярчук.
«Повір у себе», 16-31 січня 2001 року. і подається добірка віршів.