Творчі зустрічі
Гостею нашого міста була незряча поетеса зі Львова, педагог за Фахом Тетяна Фролова. В подарунок Калушанам привезла вітання вів міста Лева. свою палку поезію та пісні.
Вона народилася в нещасливому 1941 році за два місяці до війни в селі Білозірка на Тернопільщині. Була дванадцятою дитиною в сім’ї, де вижило шестеро. На другому році життя захворіла і втратила зір. Батько пішов на фронт, потрапив у полон і в 1947 році повернувся додому.
Життя минало. А незрячій дитині щастя в ньому було відміряно мало. Завжди водили її за собою старші брати, сестри, подруги.
У вересні вони пішли до школи, а Тетяна залишилася вдома сама і зрозуміла, що вона не така, як інші.
Допоміг сільський учитель Мартиненко влаштуватися в школу-інтернат для сліпих дітей у Львові. В школі освоїла шрифт Брайля, вивчила крапковий алфавіт і стала записувати вірші, котрі складала з раннього дитинства.
Закінчила школу і працювала в щітковому цеху на одному з львівських підприємств. Бажання глибше пізнавати СВІТ, вдосконалювати здобуті знання в школі привело її на філологічний факультет Львівського університету (заочне відділення). Влаштувалася на роботу у вечірній школі для сліпих, де працює й понині.
Вчилася, вчила інших і виховувала своїх троє синів. І все життя п.Тетяну супроводжують пісня і поезія, незважаючи на багато справ, турбот. Вона співає, де тільки може, і пише вірші про те, що думає, переживає, чим живе народ, країна.
Авторка ніжно і пристрасно любить свій край, глибоко знає життя, бо пережила чимало горя, біди, але ніколи не розчаровувалася, не скиглила, а жила з вірою, надією.
її поезії — це виклик долі, утвердження себе в житті і творчості. А тому й перша збірочка віршів, що вийшла у Львові з допомогою спонсорів, теж має назву «Виклик долі».
— Ніколи не думала, що мені вдасться надрукувати свої вірші. За старих комуністичних часів завжди рецензенти відзначали, що в них мало ідейної вагомості, — розповідає п. Тетяна. — Тепер готую до друку другу збірку.
«Виклик долі» приємно вразив читачів, схвилював, викликав радісні і бентежні роздуми. Збірочка свідчить про талановитість авторки, яка вправно володіє влучною, стислою і образною рідною мовою, правдиво і поетично передає душевні переживання, прагнення, заповітні людські мрії.
Щедро обдарована Божою іскрою, незряча вчителька любить природу, людей, відчуває серцем і душею, красу рідної землі, України.
На зустріч з Калушанами поетеса приїхала із своїм чоловіком кобзарем Лайошем Молнаром в супроводі сина Сашка. Спокійно, виразно, мелодійно розповіла про свою долю, життєвий і творчий шлях, прочитала вірші, заспівала пісні і всіх зачарувала своїм розумом і хистом.
Свій патріотичний вірш «Горіти, щоб світити» вона присвятила всім тим, хто загинув у святій борні за волю і незалежність України.
Роздуми, навіяні гуманітарною допомогою, авторка подала у вірші «Гіркотно тане в роті шоколад».
Гіркотно тане в роті шоколад
(роздуми, навіяні гуманітарною допомогою)
Гіркотно тане в роті шоколад…
На серці тоскно, на душі огидно…
Куди ж привів хвалений нами лад?
І через сімдесят які нам далі видно?
Гордились непохитним ми оплотом
І крокували в комунізму рай –
І стоїмо під заграничним плотом,
І вседержавну руку тягнемо: “Подай!”
“Подайте, Христа ради, комунізму,
Поки він голий і голодний не засне!”
Що скаже мій нащадок про вітчизну?
Кого він, обнищілий, проклене?
«Імперію зруйновано дощенту», — впевнено заявляє поетеса.
«Прокиньмося, прозріймо!» — закликає читачів, яких, мучить ностальгія за минулим.
Візитною карткою поезії вона вважає вірш «Перехожим», а тому пише:
Тож не зітхайте перехожі,
Що я не зовсім певно йду,
В моєму серці квітнуть рожі,
Котрі не квітнуть у саду.
Поетеса ніколи не скаржиться на долю, вона щаслива, і серце її так схвильовано б’ється, що ледве втримує пісні.
Я пішла крізь колючі терни,
Так, із відчаю, без мети.
Босі ноги кололи стерні.
Та я знала, що мушу йти…
Моя пісня жалю не просила,
Вона кликала в бій, до мети!
Скільки материнської ніжності, радості й любові відчуває вона до свого синьоокого синочка, який приніс з дитсадка намальоване спіле яблучко в однойменному вірші «Яблуко».
На запитання «Що таке щастя?» поетеса відповідає: Щастя — це прагнути й жадати.
Щастя — це любити, в тривозі чекати. Щастя — це трепетний шум вокзалу,
Це так багато і так це мало.
Незважаючи на постійну ніч, вона любить життя і сумне, і веселе, з перчинкою, чи з хроном, а чи з хмелем за радощі, за муки, зустрічі й розлуки, за шум вітрів і тиху пісню, «лиш не було б воно без смаку прісне».
Вірші п.Тетяни написані від серця, від душі. У них — талант від Бога і багато працелюбності. А ще вона пише пісні на свої слова, виконує їх разом з чоловіком, професійним співаком капели «Карпати».
Дует у складі творчого подружжя зачарував слухачів мелодійністю, злагодженістю і майстерністю виконання пісень «Моя Україно», «Осипається цвіт…», «Мамині пороги», «Ти поклич».
Сподобалися присутнім і пісні, подаровані Лайошем Молнаром. Схвилювала і любовна лірика поетеси, сповнена ніжності, жіночності, краси. А вірші для дітей теж заслуговують уваги і окремої збірочки.
Від імені міської влади заступник Міського Голови пан Богдан Романюк щиро подякував гості за поезію, музику і пісні, пройняті оптимізмом, палкою вірою в майбутнє Української держави, за теплу зустріч з калушанами.
Вдячність висловили організатор зустрічі п.Валентина Філіпова та калушанка п.Лариса Зюзькова.
Незряча поетеса зі Львова «горить, а не тліє» в поезії, пісні, роботі. Своєю працею іншим освічує шлях до щастя, любові, життя.
Ганна ІВАНЕЦЬ.
дзвони ПІДГІР’Я
7 грудня 1996 року.
Повінь думок Тетяни Фролової.
Вона його за душу полюбила, а він її- за вірші і думки. Так перефразувавши відомі рядки, можна було б сказати про поетесу Тетяну Фролову та її чоловіка- кобзаря Лайоша Молнара. До Львівського Обласного Будинку вчителів запросили, хто хотів привітати Тетяну з виданням другої поетичної збірки.
Під музику камерного дуету у складі Габора Олмаші та Еміля Кобулея Тетяна увійшла до залу зі словами: «Я іду до Вас, люди, і несу на долонях розкрилене своє серце, а в тому серці- повінь, повінь добрих почуттів до Вас і до всього білого світу». Так само поетеса пояснила назву поетичної збірки «Повінь»- душа, переповнена почуттями.
На презентації першої книжки Тетяна Фролова читала вірші з другої, а зараз представляла на розсуд слухачів поезію з третьої, яку ще не видано. Соціальні мотиви, пейзажна, інтимна лірика- образні тематики досить широкий.
Усе життя Тетяни Фролової-виклик долі, недаремно так називається перша збірка. На другому році життя маленька Таня втратила зір. Поезію писала давно, та не думала опубліковувати їх. Найчастіше їх співала.
Лауреат премії ім.. І. Білецького, письменниця Галина Горддасевич сказала, що з упередженням брала до рук збірку, бо віршів зараз добрих обмаль. Але запевнилася, що вірші Т. Фролової написано професійно і є в них душа, сильна і вразлива, життєрадісна і іронічна.
«…Напевно, за моє терпіння Бог сліпій мені послав прозріння…»- впевнена Тетяна.
Ніна Муравицька.
«Високий замок», 14 жовтня 1997 року.
здається, вперше пишу про людину, з якою не знайома особисто. Дуже хотілося б познайомитися, проте обставини, обставини… Але я не про це. Я про Жінку, яка наперекір усім обставинам вважає себе щасливою. І коли кинути на шальки долі традиційні “за” і “проти”, то хто зна, чи ця скромна людина з таким звичним ім’ям — Тетяна —- не є дивовижно-світлим феноменом у нашому аж ніяк не сонячному бутті. Хоч я розумію: все то “лірика”, Немає в панни Долі ніяких терезів. Є просто день і ніч, будень і свято, здобутки і втрати, сміх і сльози. А ще є спрага творчості і вічний поклик краси.
На цей віщий голос поетеса Тетяна Фролова-пішла беззастережно, хоч, на жаль, лише торік змогла видати першу збірку: “Виклик долі”. А цього року з’явилася друга книжка. “Повінь” називається. Обидві збірки вийшли у Львові. Перша — в “Поетичній бібліотеці “Літопису Червоної Калини”, друга — у видавництві “Край”. Допомогли, звичайно, спонсори. і син святу справу зробили! Бо, на відміну від десятків сотень нікому не цікавих “самвидавівських” витворів, що їх продукують грошовиті графомани, поетичні книжки Тетяни Фролової, переконана, знайшли свого вдячного читача.
“Очевидно, за моє терпіння Бог, сліпій, мені послав прозріння”… Ну ось я і підняла останні “лаштунки”. Правильніше, це зробила за мене сама поетеса, бо її лірика настільки беззахисно-відверта і щира, що часом аж страшно стає за цю сліпу жінку. А втім, це вже, напевно, “комплекс зрячих”. Бо немає в житті Тетяни Фролової. її тяжкому і впертому шляху до світла (духовного, зрозуміло…) нічого такого, що треба ховати за маскою чи навіть за романтичною вуаллю.
Народилася 22 квітня 1941 року, тобто за два місяці до початку війни… (Є у пані Тетяни вражаючий своєю буденною правдою вірш, лейтмотив- якого я не приховую якого віку, яне боюся дзеркала, бо воно над сліпими невладне). Її батьківщина- маленьке село Білозірка на Тернопільщині. Була 12-тою дитиною в сім’ї (Вижило лише шестеро). У два роки тяжко захворіла і назавжди втратила зір. Напевно, так і жила б з ласки рідних та односельців, якди вчитель пан Мартиненко. Це він довідався, що у Львові є спеціальна школа-інтернат для сліпих дітей. Це він переконав батьків незрячої Тетянки відкрити перед донькою світ. Можливо, скромний сільський учитель і був уособленням Долі.
А далі? Далі — нічого “особливого”. Закінчила інтернат, про який залишилися найтепліші спогади. Працювала в цеху, ,це виготовляли дротяні щітки, і вчілася на вечірньому відділенні філологічного факультету Львівського держуніверситету ім. Франка. Потім були перші роки молоденької учительки у вечірній (тепер — заочна) школі для сліпих. Тут працює і сьогодні. Вчить обділених світлом, але аж ніяк не хистом і людей розуміти і бачити Красу. Вчить відчувати зрячим серцем глибину і неповторність рідного слова.
Її оптимізм і віра, в гармонію світу цілком природні. Бог не обділив пані Тетяну поетичним хистом, ні звичайним жіночим щастям. Вона виростила трьох чудових синів. Уже й онуки стають, на крило — Діаночка та Юрасик. І хоч життя в першому шлюбі не склалося — розлучилися, зате зустрівся на шляху пані Тетяни чоловік, справді близький за духом. Чоловік, який розуміє її з півслова. Його ім’я — Лайош Молнар, незрячий бандурист-пісняр. (А ще пан Лайош чудово грає на баяні і на піаніно). Ось такий союз Слова і Музики, освячений Любов’ю. То чи треба казати, що для подружжя Молнарів участь у різноманітних концертах, фестивалях, вечорах — то не просто спрага творчої самореалізації, то — життя.
Коли читаєш вірші Тетяни Фролової, мимоволі запитуєш себе: як змогла дворічна дитина назавжди зберегти в пам’яті невичерпну палітру барв і плинну досконалість форм нашого химерного світу? Зберегти і передати мудру первісність світосприйняття у єдиносущому Слові. Не знаю, чи зуміють відповісти на це запитання фахівці з психології творчості? і чи варто відповідати? На світі залишилося так мало добрих таємниць…
“Що доля нелегка, в цім користь і своя є: блаженний сон душі мистецтву не сприяє”, — вважає Ліна Костенко. Поетеса Тетяна Фролова стверджує цю істину всім своїм життям. І найперше — віршами, етичний імператив яких: маємо жити для добра і любові. Лише тоді “ранок неодмінно стане днем”.
Світлана АНТОНИШИН.