Крізь темряву до… щастя
Львівська письменниця, поетеса і казкарка Тетяна Фролова святкує сімдесятиріччя
Проблеми, більші і малі, Нам якось вирішити вдасться. Ми народились на землі —
І це найбільше в світі щастя.
Ці рядки, написані незрячою поетесою Фроловою. На нашу зустріч вона прийшла із молодшим сином Сашком та двома своїми «хвостиками»-онуками: Юлею та Сергійком. А всього в Тетяни троє синів і четверо онуків! Днями вона повернулася з Миколаєва, де з чоловіком Лайошом Молнаром (кобзар, грає на кобзі, бандурі та лірі), теж незрячий, рала участь у кількох концертах. Це подружжя часто виступає перед учнями, які в межах шкільної програми вивчають тему кобзарства. Крім того, пані Фролова, попри вік, працює в заочній школі для сліпих і слабозорих.
Народилася Тетяна в селі Білозірка, що на Тернопільщині. Була дванадцятою дитиною в сім’ї! Маючи рік, перехворіла на менінгіт, після чого й втратила зір. Мама возила її до Кременця до окуліста. «Але там вже були фашисти, — розказала «Дню» пані Тетяна. — А лікар — єврей. Всіх євреїв тримали в гетто, але лікаря випускали до хворих людей. Він мене оглянув і сказав приїхати через місяць — обіцяв зробити операцію. А через два тижні їх усіх знищили»… Отак, каже, й залишилася сліпою.
Мала добрих товаришок, бігала з ними. А мама їм наказувала: «Тримайте Таню за руку, щоби не впала. Дивіться не залишіть її десь»… Дівчата це чітко засвоїли. Мене ніхто ніколи не обзивав, не ображав… Ми росли разом, але коли дівчатка пішли до школи, ото вже було трохи тяжко, бо мене до школи не брали», — пригадує Т. Фролова. — Я багато чого навчилася вдома від братів — зокрема, вивчила таблицю множення. Завчила на слух також багато віршів».
Згодом, 1949-го, мама возила Тетянку до Одеси — на прийом до відомого лікаря Філатова. За консультацію треба було заплатити 200 карбованців. «Для нас це були величезні гроші, але продали вівці й потрапили-таки до знаменитого окуліста.
Лікар розчарував — процес незворотній, зір повернути неможливо. А я навіть рада була, бо не треба робити операцію. Крім того, я не пам’ятала, що втратила… Надто малою була».
Філатов тоді запропонував вчитися у школі для сліпих в Одесі. Але школу знайшли ближче — у Львові. Щоправда, Тетяна потрапила туди вже десятирічною. Досі з великою вдячністю згадує директора, бо той був дуже уважним до дітей: «Поговорив зі мною і сказав вчителям, що я маю вчитися не в першому — в третьому класі. Отак він мене порятував, інакше бути б мені переростком».
По закінченні школи Т. Фролова працювала у щітковому цеху, згодом вступила на філологічний факультет університету.
Вийшла заміж, народила дітей. Але сімейне життя не склалося. Синів виховувала сама. «Як могла, давала собі раду. Часом — з квасом, порою — з водою, — продовжує розповідь поетеса. — На аліменти не подавала. Працювала — мала і надомну роботу, і в цеху, і в школі… Вирішила, що дам собі і дітям раду сама. Так і вийшло». Свою першу збірку назвала символічно — «Виклик долі». Дійсно, попри незгоди, вона не тільки вистояла, а й відбулася як творча особистість, як жінка, мати та бабуся.
Вдруге Тетяна вийшла заміж 1995-го. Знайомство з майбутнім чоловіком відбулося після передачі на Львівському радіо
«Живе така людина», де звучали вірші Тетяни Фролової. Лайош послухав ці вірші і зателефонував Тетяні: «Хочу покласти їх на музику». Отак і склалося…
Вірші почала писати з дитинства. Отримувала навіть замовлення від односельців: «Прийшла якось сусідка і попросила написати весільну пісню Vivat — для кожного з гостей. Дала навіть мені рядочок, який я мала продовжити: «Стоїть липка над водою,/ Липко ж моя, липко,/ Усі мужі йдуть додому,/ А мого — не видко». Це ж після війни відбувалося… І я щось їй придумала. Потім сусідка казала, що від моєї пісні плакало все весілля»…
А далі, каже, писала на кшталт народних пісень. Наприклад, про любов. Брат ще тоді казав малій Тетянці: «І чого пишеш про любов? Напиши про кицьку!».
Найбільшу радість від творчості відчувала вже у Львові, коли у школі навчилася шрифту Брайля — могла свої вірші записати!
Писала, згадує, багато, читала подругам, а от про видання віршів навіть і не мріяла. Поетичні збірки Тетяни Фролової побачили світ завдяки ініціативності її другого чоловіка — Лайоша Молнара. Складала й казки — спершу для синів, а потім, звичайно, й для онуків. Наперед, каже, нічого не задумує. Пише все, що пишеться: «І зараз вже багато є написаного, але немає коштів на видання». Вдячно згадує свого спонсора підприємця Олександра Бережанського та Миколу Мушинку
(словацький фольклорист, письменник, професор Пряшівського університету, який після знайомства з Лайошем допоміг у виданні автобіографічної книжки Тетяни Фролової «Стежка від воріт» і навіть приїхав на презентацію видання у її рідне село. Сказав тоді: «А далі вам книжки має видавати Україна». Та яке там! «Все, що заробляємо з чоловіком, іде на книжки», — говорить пані Тетяна. Мають навіть «свого» друкаря, який видає книжки в кредит: «Потім віддасте!». А загалом від 1996 року вийшло близько сорока книжок Тетяни Фролової — це і поетичні збірки, і прозові твори, і казки.
Звертаю увагу, що пані Тетяна ні на що не скаржиться, розповідає про непросте своє життя-буття з лагідною усмішкою:
«Навіть мої найближчі друзі не знали до ладу, які в мене були проблеми. Якщо плакала, то тихенько, а на людях завжди була веселою. Насправді я є щаслива людина, бо в мене цікаве, насичене життя. Єдине, про що мрію, — щоби діти й онуки були здорові. І я щоби ще трішки протрималася.
—З весною будем жити ми
І хай ще серце колобродить!»
Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів 29-30 квітня 2011 року.
Тетяна Фролова: «Пишу так, як уявляю»
Ця письменниця − незвичайна. Її творчість, а пише вона поезію, прозу, а також казки, сповнена щирістю і життєлюбством. Кожен може взяти з неї приклад, адже втративши зір у два роки, вона не втратила життєвого оптимізму і доброти. Здавалося б, втративши сімейне щастя, несподівано зустріла свою велику любов − Лайоша Молнара, з яким у подружжі прожила вже близько 15-ти років. За цей час їхніми спільними зусиллями на світ з’явилося понад тридцять збірок. Вони і сьогодні виступають разом: вона читає свої вірші, а він грає на кобзі, лірі чи бандурі. Наша розмова з Тетяною Фроловою про її життєвий шлях, у якому так тісно вплетене бажання творити.
«Я почала писати в семилітньому віці»
− Угорський письменник Йожеф Етвеш писав: «Здатність − ще не талант, а талант − ще не творчість». А що для Вас творчість?
− Тяжко відповісти, що таке творчість. Мені просто хочеться писати − я і пишу. Я ніколи не думаю, чи то талант, чи то здатність. Я просто пишу. А ще, не люблю казати, що працюю, і не зважаю на те, чи буде з того щось виходити у світ, чи ні.
− Коли Ви почали творити? Який момент свого творчого розвитку вважаєте кульмінаційним?
− Я почала писати, точніше, складати віршики приблизно в семилітньому віці. У нашій родині часто співали пісень, мабуть тому мої перші твори були на зразок народних пісень. Але тоді уже я мала перешкоду, бо була незряча. Писати не вміла. Тоді ми не знали, що є спеціалізована школа. Вчитель із мого рідного села Білозірки, що на Тернопільщині, почав цікавитися щодо такого закладу. Згодом прийшла відповідь, що у Львові є така школа і я поїхала туди навчатися, хоч на той час мені уже виповнилося 10 років. Оскільки я дечого навчилася ще вдома, разом зі своїми братами, то мене взяли одразу в третій клас. Коли я вивчила шрифт Брайля, то для мене була величезна втіха, бо могла записати все, що придумала. Щодо кульмінаційного моменту, то, мабуть, то був час, коли вийшла моя найперша збірка «Виклик долі». Пам’ятаю, як Лайош Молнар 1996 року знайшов спонсорів для видання моєї найпершої збірки.
− Кого Ви вважаєте своїми вчителями? І хто є Вашими найвищими авторитетами у творчості?
− У підлітковому віці я була закохана у Дмитра Павличка. Надзвичайною була наша зустріч вживу. Але все-таки найбільший мій авторитет − то є Ліна Костенко. Я захоплена цією жінкою. Вважаю, що її поезія досконала. Попри жіночність, вірші її дуже глибокі.
− Чи впливає Ваша зорова обмеженість бачити красу цього світу на творчість, адже пишете так світло?
− Мені важко відповісти. Думаю, це зряча людина може судити. Колись Ромен Ролан сказав: «Дух не буває сліпим». Можливо, я так думаю, бо багато спілкуюся з людьми, передусім, зі своїми дітьми, які розповідають мені багато цікавого. Але я думаю, що лише зряча людина може відповісти, чи вона відчуває, що пише сліпа, чи ні. Пишу так, як уявляю. Можливо, хтось це відчуває, коли читає мої вірші, я ж − ні.
− Дехто каже, що натхнення придумали ледачі, а що для Вас таке натхнення? Чи є воно?
− Я визнаю натхнення. Найчастіше воно приходить до мене на концертах. Тоді, як прочитаю вірш, я відразу розумію, чи є у цьому залі прихильники поезії. І коли я відчуваю, що люди перейнялися цим віршем, то викладаюся як тільки можу. Очевидно, ця відповідь − реакція людей і дає натхнення. Пригадую виступ з піснями, з віршами. Тоді прийшов незнайомий хлопчик з однієї єврейської сім’ї та захотів прочитати поезію. Жінка, якої я теж не знала, принесла на презентацію сирник. Я була у захопленні від цих подій.
− Ви займаєтесь різними видами творчості, зокрема, пишете поезію, прозу, казки. Який з них для Вас пріоритетний за значенням?
− Мабуть, що такого нема. Деколи мені здається, що це поезія, що я, передусім, поетеса. А потім поринаю у світ казки. Коли вона приходить, я живу у ній, та казковий світ теж видається мені головним. І проза має свої особливості. Кожна гілочка для мене важлива, тому не можу сказати, що найголовніше.
− Як Ви ставитеся до власних творів після того, як напишете їх? Чи виникає у Вас критичне ставлення до них?
− Щоб я їх оцінила належно, мені потрібно їх відкласти. Так вони полежать, я їх вже і забуду, а тоді читаю та думаю: невже то я написала? Одні мені подобаються, інші − не дуже. У таких випадках починаю червоніти. Якось мене запитали, чи зможе одна дівчина, яка писала вірші, стати поетесою. Я сказала: «Якщо через якийсь час вона прочитає свої вірші і не почервоніє, значить не стане». Бо коли вона зрозуміє, що її вірші недосконалі, то буде прагнути зробити їх ліпшими.
− Для кого Ви творите передусім? Хто є Вашими першими читачами?
− Першим читачем є мій чоловік Лайош Молнар. Він за походженням угорець, але так склалося, що став українським кобзарем. Окрім цього музичного інструмента, він грає ще на лірі та бандурі. Лайош проникся моєю творчістю і, завдяки його зусиллям надруковані всі видані книжки. Читаючи, він може критикувати мої твори, сперечатися, якщо йому щось не сподобалося. Лайош є тотально незрячим, але саме, завдячуючи йому, виходять усі мої книжки.
− Які риси Вашої особистості, зокрема, характеру допомагають Вам у творчості та у повсякденному житті?
– Я би розділила творчість і повсякденне життя. Бо, до прикладу, люблю встати серед ночі та сісти-пописати. Тоді я можу зосередитися, але водночас це дуже заважає мені у повсякденному житті, бо зранку хочеться спати (сміється).
− Чи можете сформулювати секрети своєї творчої майстерності?
− Мабуть, ні (сміється). Я пишу те, що відчуваю. Можливо, інколи рима не зовсім така чи віршовий розмір не той, але мені хочеться написати саме так, донести цю думку чи почуття до людей. Мабуть, саме щирість і дозволяє читачам сприймати мою поезію. Особливо відчуваю підтримку людей тоді, коли виступаємо, коли читаю свої вірші.
− Які Ваші плани на майбутнє?
− Ой (зітхає), плани, звісно є, але це так залежить від коштів. Маю збірку для видання, але не знаю, скільки то буде коштувати. А потім проблема − де її продавати. Найшвидше, до Миколая має з’явитися у видавництві «Каменяр» збірка, у якій будуть вірші та казки для дітей. Але тим займається більше мій чоловік. Мріємо видати поезію шрифтом Брайля, але то теж дуже-дуже дорого. І ця книжка не дасть нам прибутку, адже не продаватимемо її, а розішлемо у бібліотеки. На жаль, підтримки у цій справі не відчуваємо. Уже маємо досвід, бо так видавали за свій кошт оповідання і повісті «Шлях до покаяння». Звісно, не багато примірників, але вистачило, аби розіслати у бібліотеки й інші установи, де читають рельєфно-крапковим шрифтом. Хотілось би також видати третю частину своєї біографії «У той широкий світ». На жаль, на усе це треба дуже багато коштів.
Розмовляла Наталка ПАВУК.
Газета «Благовіст» 13 лютого 2014 року.