Ромен цвіте
Мені чомусь здається, що Тарас
Босоніж ходить, де ромен цвіте,
І пильно дослухається до нас.
Не те, Тарасе, правда? Щось не те.
Ми журимось не тим, чим слід журитись,
Ми занепали розумом і духом.
Земля лягає каменем, не пухом
На тих, хто долі не хотів коритись.
Не так, Тарасе, мислив ти, не так.
Ти нас навчив любити Україну.
А хто не любить, то поганий знак:
Видать, походить він не з того плину.
Чи печеніг, чи турчин, чи москаль…
Твої слова придумані не нами.
Нічого не міняється, на жаль.
Земля і досі пахне полинами.
Москальський норов… Здавна його знав,
Оплаканий кріпацькими жалями.
Ти ще колись дівчат застерігав,
Аби кохались, та не з москалями.
Цвіте ромен, реве старий Дніпро,
До місяця русалки виринають…
І ті, що сподівались на добро,
Як і колись, на Бога уповають.
По Львову ходить Каменяр ( легенда чи домисел)
Великим Бог дарує щедрий дар.
Спокійно і статечно, як належить,
По місту Львову ходить Каменяр.
Він, я к на чатах, за порядком стежить.
Бо хто догляне? Людям не до того.
У кожного проблеми повсякденні.
Той молиться банкноті, а той Богу.
Лиш тільки він, суворий і натхненний.
У нього свій неписаний закон.
Камінчик кожний і кожніську браму,
І ту доріжку, що веде до храму,
І той старий зруйнований балкон, –
Усе огляне, бо йому болить.
Та що він може? Господа молить,
Аби Господь те місто захистив
Й руйнації його не допустив.
Перейнята якимсь чуттям новим,
Огорнута туманом таємниче,
Я йшла по місту, я ішла за ним,
Покликана новим незнаним кличем.
- Простіть мені, великий Каменяре,
Що зважилася я писати вірші,
Що, одягнувши темні окуляри,
Побачила, чого не бачать інші.
Побачила світанки кольорові
І вечори замріяного міста.
Я, як і ви колись, живу у Львові,
Палка душею, серцем промениста.
Бракує хисту чи хибує рима,
Або не можу я добрати слова.
Я знаю, ви тут ходите незримо.
Ваш присуд я послухати готова.
Якщо нема кебети чи кресала,
Якщо не народилася поетом,
Тоді скажіть, щоб зовсім не писала –
І я впаду, пронизана багнетом.
Ви ходите по Львову, безумовно.
Ви поруч, я те серцем відчуваю.
Схиляюсь перед вами молитовно,
Всю свою шану в той поклін вкладаю.
Пройдетеся по вуличках вузеньких,
Де циган колись грав на своїй скрипці.
Озветься пісня і озветься мова –
Це так звичайно для старого Львова.
То ваше місто, ви його любили.
Минали тут і свята ваші, й будні.
Дзвонили в дзвони і на сполох били,
Окресливши минуле і майбутнє.
Поклонитесь статечно королеві,
Пройдетеся по вулиці Франковій.
Вітаєте поважних Львівських левів
І на горі постоїте Замковій.
І , стоячи на тій святій горі,
Подумаєте: «сплять каменярі.
Нехай посплять. Далеко ще до ранку ,
Допоки сонце з’явиться на ганку.
А може їх нема?.. Ну як нема?
Зароджуються сумніви дарма».
Злітають з уст стривожені слова.
Кричать сичі, кудись летить сова…
Все місто спить. А гомін доліта,
Мов снігова завія крізь літа.
Хто там не спить? Романтики й поети.
Вони нуртують посеред планети.
Вони гадають: як пора прийде,
Скала сама до ніг їм упаде.
Не упаде, на те не сподівайтесь,
А дослухайтесь, пильно дослухайтесь.
Це повеління і землі, і неба:
«Лупайте сю скалу!
Її розбити треба!»
І зупинився Каменяр великий.
Стоїть скала, одвічний камінь дикий.
І я почула крізь густу імлу:
«Лупайте сю скалу!»
І гримнув голос і з землі, і з неба:
«Лупайте сю скалу!
Її розбити треба!»
Він кинув погляд і з вершин, з низин:
Нікого поряд. Він стояв один…
- Моя земля не родить пустоцвіту
На поглум світу.
Моя земля лише героїв родить.
Кому це шкодить?
Невже скалу лупати – не на часі?
То де ж вони? – воюють на Донбасі.
Стоїть скала. Нема кому лупати.
Взялись іржею кирки та лопати.
І здивувалась істина сама:
Скала стоїть – каменярів нема…
- Чи мав би я тепер тобі сказати
Про що писати?
Я думаю, збагнула те й сама.
Скала стоїть – каменярів нема…
Бери перо
Й твори добро.
Чи ненависть, коли добра нема,
Аби талант не згинув задарма.
На березі життя (славень)
На моєму березі життя
Повені були і суховії,
Тут був гріх і щире каяття,
Був і розпач, і рожеві мрії.
Дякую за те, що довелось
Радості зазнати і печалі.
Щось збулось, щось може й не збулось,
Та я знала: треба жити далі.
Дякую за трьох синів моїх,
За онуків – пагілля зелене.
Господи, Ти не забув за мене
І простив мені мій кожний гріх.
Я славлю життя
З його прикрощами і тривогами.
Я славлю життя
З його вічними пересторогами.
Господи, сили подай
Творити добро.
Хай розцвітає мій край
І не міліє Дніпро.
На моєму березі між трав
Незабудка вмилася росою.
Квіти хтось мені подарував,
Хтось моєю бавиться косою.
Гідно так я по життю пройду,
Впевнено, не зупинивши кроку.
Зародили в батьківськім саду
Яблука і груші сього року.
Солодко гуде кудлатий джміль,
Він господар, ну, а я, колишня.
Чи росте за хатою ще вишня?
Чи снується по тичині хміль?
Я славлю життя
З його радощами і тривогами.
Я славлю життя
Зі стежками його і дорогами.
Господи, сили подай
Творити добро.
Хай розцвітає мій край
І не міліє Дніпро.
Стою на березі життя.
Переді мною Стікс чи Лета.
В душі чуття чи почуття
Такі, як в кожного поета.
Якщо нап’юся із ріки,
В ту ж саму мить я все забуду.
І стану я тоді ніким,
І вже собою більш не буду.
А хочеться пожити ще
У розкоші садків і квітів,
Скупатись під рясним дощем
І сохнути у теплім літі.
А ще любити, як колись,
По-давньому, по-молодому,
І щоб з грудей пісні лились
І кликали дітей додому.
Я душу спраглу напою
Тією ярою росою,
А всю оту любов свою
Подвою може чи потрою.
Паду на землю й доторкнусь
До неї спраглими устами
І те, що суджено комусь,
Любити буду до нестями.