Я в дзеркало на щастя не дивлюся

– Де ти взялася, моя грішна зоре?

Без тебе лихо, а з тобою – горе.

Була б ти Попелюшкою, принцесою,

А то  – аж смішно! – Стала поетесою.

Ходили вірші по садках вишневих,

Читало їх закохане дівчатко.

Я починаю все життя з початку.

Тремтить цілунок на устах рожевих.

Стежки квітчались м’ятою, барвінком,

Шмагало картоплиння ноги босі.

Я можу закохатися ще й досі.

Та чую голос: – зупинися, жінко.

Вік – це суттєво. Я його боюся.

Та доля все ж на витівки скупа.

Я в дзеркало на щастя не дивлюся,

Бо я сліпа…

 

Пам’ятай і люби

Нагадаю комусь,

Хто забув на хвилину.

І безмежжя степів,

І Говерли сніги.

Пам’ятай і люби

Дорогу Україну

І сади над Дністром,

І Дніпра береги.

Споконвіку земля

Родить жито й пшеницю,

Хоч між ними бува

Зацвітуть кукелі.

Я на стіл покладу

Осяйну паляницю –

Вічний символ життя

І моєї землі.

Ще поставлю на стіл

Я освячену воду,

Хай вона береже

Наші душі й тіла.

Непохитна й міцна

Дужа сила народу.

Хай нас Бог береже

Від спокуси і зла.

Освяти хліб і сіль –

То найбільше багатство.

Хай молитва завжди

Осява корогви.

Хай між нами живе

Те освячене братство,

Щоб сказать ворогам:

«Ми ідемо на Ви».

 

А історія…

Людина до всього може звикнути:

Може жити, а може зникнути.

А світ того і не помітить,

Він свої стежки віками мітить.

Так не гоже.

Кожна людина – творіння Боже.

Незважаючи

На життя чи на смерть,

Світ і далі

Летітиме шкереберть.

Не спиняючись ні на мить,

Летить…

І не видно звідсіль,

Як чумаки їдуть

У Крим по сіль

І як потому

Повертаються з Криму додому.

А чаєчка в’ється,

Об дорогу б’ється.

Доля чаїна –

То Україна.

А  скільки ж тих чаєнят українських

Поховано в нетрях Сибірських,

Без сповіді і подзвіння,

Не лишивши по собі насіння.

А історія собі мовчить,

Уже нікого нічого не вчить.

Вивертається на всі боки.

Матимуть історики з нею мороки.

О, та історія!

Сім раз продана,

Сім раз куплена,

Як та дідова коза,

Що півбока луплена.

Кожен виверта її

На свій копил.

За що продав її,

За те й купив.

Щось там лепече

Комусь на догоду.

Правди не скаже

Своєму народу.

Нема Мазепи,

Нема Батурина.

Безмежжя степу,

Народ одурений.

А правда лежить

За сімома замками.

Жить чи не жить?

Що ж буде з нами?

Навіщо комусь про те знати,

Як виряджала сина стара мати,

Уже не під Крути,

А на Донбас?..

Син той загинув

За Україну,

А отже й за нас.

А історія мовчить…

Заговори!

Тарасовими словами,

Народу свого сльозами,

Не раз і не двічі…

Сидить Кобзар на узбіччі…