Я писала розхристані вірші

Пташеням під рідною стріхою

Я росла собі, як уміла.

Я була для матері втіхою,

А для інших – незрозуміла.

– Сліпа дитина! Жахалися.

– Та не журиться і не плаче.

І з матері дивувалися,

Що зносила все терпляче.

А що їй, бідній, лишилося?

Така покута від Бога.

Все плакала та молилася

І несла свій хрест небога.

А я до літ доросла

І по світу пішла, спотикаючись.

Не чинила нікому зла,

Пізнавала світ, посміхаючись.

Я із піснею не розлучалася,

А коли люди не бачили,

Я тоді вже не посміхалася,

Гірко плакала над невдачами.

Ще бували всілякі прикрощі.

Я їх долала, долала…

Збирала сльози у пригорщі

І полини поливала.

Полини ставали гіркіші.

Дощ моїх сліз не змивав.

Я писала розхристані вірші.

Хтось сприймав їх, а хтось не сприймав.

Тільки що ті вірші? Писалися…

Переважно були сумні.

Соловейки мені посміхалися,

І кували зозулі мені.

І синіли волошки в житі,

Було гарно, як після причастя.

Так нестримно хотілося жити

І надіятися на щастя.

Тільки щастя десь забарилося,

Всі давно вже до того звикли.

Потім з долею посварилася

І кинула їй свій виклик.

Це було не заради жарту,

Я по-справжньому їй дорікала.

Та сваритися з нею не варта,

Я тоді ще того не знала.

 

Розхристаний вірш (роздуми та спогади)

Я загубилась в просторі і часі.

Отак живу, приземлена і сонна.

Не там шукаєш. Я не на Парнасі,

Не слухаю кефару Аполона.

Вже мій Пегас давно згубив підкови,

А хто знайде, візьме собі на щастя.

Долине сміх чи наспів випадковий…

А повторити може і не вдасться.

А часом у вікно постука рима,

Я підхоплюсь, окрилена і горда.

Останній вірш сховався за дверима,

Остання пісня, скріплена акордом.

Минули свята, залишились будні,

Вони Пегасу обірвали крила,

І він забув сучасне і майбутнє,

Лише минуле паморозь покрила.

Старіємо, Пегасе, ми з тобою.

І тут нічого, друже, не попишеш.

Та інколи за даллю голубою

Веселим хмелем обізветься тиша.

І ти забудеш, що згубив підкови,

І я забуду про сивини в косах,

Поллється спів великої любові

І зацвіте у кришталевих росах.

 

Я ще жива. Невгамовний Пегас

Прагне злетіти і рве стремена.

Потихеньку звикаю жити без вас,

А ви звикаєте жити без мене.

А власне, навіщо до того звикати?

Життя триває. І в потойбіччі

Будемо мрії свої плекати,

Перемагаючи весь свій відчай.

Я так люблю вас і землю свою,

Верби над річкою, вітер у полі,

Спів соловейка весною в гаю,

Шум кучерявий гінкої тополі.

Кращого краю на світі нема.

Нічого прагнути і шукати.

Думаю я, що вічність сама

Тут зупиняється відпочивати.

 

Стоїть таке прозоре літо.

Кричать стрижі, туркочуть голуби,

І квіти, росами умиті,

Шепочуть: « не люби або люби».

Любить – не любить…

Не любить – любить…

Або забув, або згадав…

Журиться липень,

Дощиком блудить,

Щастя докинув

Запахом трав.

 

Якби повік не розлучатись

З тим літеплом, з тим лагідним дощем,

На конях весело промчати

Крізь шум вітрів, крізь серця тихий щем.

Щось навіває

Розгойданий вітер,

Хмарка сміється,

Сіє дощі.

Яблука спілі

Струшують віти,

Хочеш – збирай їх,

А хочеш – топчи.

 

А липень щедрий на розраду.

Цвітуть квітки у пишних квітниках.

Ти, липню, згадуй, згадуй, згадуй,

Вишиване дитинство в рушниках.

Спогади – може

Й не дуже розумні,

Тільки було це

В моєму житті.

Весело часом,

А часом сумно:

Босе, голодне,

Та в вишитті.

 

І переніс мене спогад

У ті далекі літа.

Я відпущу коню повід –

Тільки вітрець проліта.

Сяє роса під копитами.

Коню, пасися, не стій.

Я з джерела воду питиму –

Хмільний напій непростий.

Зорі у ньому купалися,

Пісня лунала над ним,

Квіти у воду вдивлялися,

Стелився туман, наче дим.

Ще мама, запнута хусткою,

Квітне своїми дітьми,

Хата не дихає пусткою,

В хаті тій мріємо ми.

Роки з дороги не збилися

Невідворотні й німі.

Ми розбрелись-розгубилися,

Мрії лишились самі.

Ходять ніким не стриножені

І наколисують сни

Доньки мої ненароджені,

Бо народились сини.