Бувальщини, небилиці і всякі дурниці

 

Заповіт

Смерть – то явище звичайне

На нашій планеті.

Нехай тільки не застане

Мене в туалеті.

Якось воно непристойно

І не етикетно.

Вмерти у своєму ліжку –

Це вже більш конкретно.

За мій спадок вже не будуть

Сваритися діти.

Книжки – скарби невеликі.

Де ж би їх подіти?

Сподіваюсь, біля мене

Буде все в порядку –

Фотографію зробіть

Невісткам на згадку.

А як будуть проваджати

Мене з цього світа,

Хай співають «вічну пам’ять»

І «многая літа».

А якби ще зазвучали

Танго і фокстроти,

То скажу вам, щоб ви знали,

Я була б не проти.

Та я знаю, не допустять

Кощунства такого,

Щоб було все, як у всіх,

Не так, як ні в кого.

А випити й закусити –

То обов’язково.

Може і про мене хтось

Скаже добре слово.

А якщо захоче хтось

Щось кепське сказати,

Пам’ятайте, що й вам колись

Прийдеться вмирати.

Може ще згадати слід,

Де і з ким грішила.

Якщо чесно, на той світ

Трохи поспішила.

Але це вже, як то кажуть,

Від нас не залежить,

А залежить лиш від того,

Хто за нами стежить.

Від партії ніякої

Як квитка не маю,

То не знаю, куди пустять:

В пекло чи до раю.

Не годилося б на мене

Класти каміняччя,

Та могилу зарівняє

Та кліка свиняча.

Потім когось підховають

До моєї хати

І дозволу не спитають.

Бо що там питати?

Якби хлопа, ще б нічого,

А то можуть бабу.

І куди ти поскаржишся?

Якому прорабу?

Добре знають, що я з ними

Сваритись не буду.

А з бабою буде клопіт

До страшного суду.

Смерть – то справа неминуча,

Я те добре знаю.

Та нехай не поспішає,

Я ще почекаю.

Дав би Бог мені прожити

Ще на цьому світі.

Ситно їсти, трохи пити

І життю радіти.

 

Бізнесмен

Лежить Семен на канапі

Та й собі міркує.

– Ніби ж добре заробляю,

А грошей бракує.

Я і сам не доберу,

У чому причина.

– В тому, голубе, що ти

Просто пиячина.

От якби ти, чоловіче,

Та був бізнесменом,

То тебе я називала б

Не просто Семеном,

А по-батькові вліпила б,

Щоб мав більшу шану.

А так… Що там величати

Ту мармизу п’яну?

Ніхто тебе не шанує

І не поважає,

Бо нема грошей у тебе

Й бізнесу немає.

– Маєш, жінко, ти на плечах

Голову немудру.

Бізнесмен і не дивився б

На таку лахудру.

Хіба взяли б для обслуги,

Щоб їсти варила,

Та й віддали б тебе заміж

За кума Гаврила.

Гаврило п’є не так, як я,

Більше і дорожче.

Як прийде додому п’яний,

Тещу й жінку трощить.

Не фотомодель ти, жінко,

І не кінозірка.

Неприбрана, задрипана – одним словом Ірка.

Якби я був бізнесменом…

Мав би таку даму,

Що й не бачили тут близько

Отакого краму.

Мальована, пудрована,

Вбрана, як картинка –

Аж би мені не вірилось,

Що то моя жінка.

– Ах, ти ж пугало городнє!

Он про що ти мрієш!

Ти ж, як теє одоробло,

Ступити не вмієш.

Ні ступити, ні сказати

Якесь путнє слово.

А як скажеш щось розумне,

То й то випадково.

Вип’єш чарку, вип’єш другу –

Та й заснеш чи плачеш.

От найми мені прислугу –

А тоді й побачиш.

Прибиратись і я вмію,

Якби були гроші.

Накупила б модних суконь

Та мешти хороші.

Малюватись не навчилась –

То наука хитра.

Та навчуся, бо на плечах

В мене не макітра.

Тоді мене прирівняєш

До кралі своєї –

І збагнеш, що твоя жінка

Ще краща за неї.

Якби мав ти таку кралю,

Як собі гадаєш,

То не був би бізнесменом,

Сам те добре знаєш.

Для такої кралі треба

Великі видатки.

На косметику для неї

Пішли б твої статки.

Не зосталося б на пиво

І на стограмівку.

Отоді ти нагадався б

Про мою домівку.

Прилетів би, мов на крилах,

Щоб порятувала –

Пригорнула, напоїла,

І нагодувала.

 

Як жінка чоловіка провчила

Тема ця, хоч і притерта,

Дуже актуальна,

Бо не часто трапляється

Сім’я ідеальна.

В кожній сім’ї закарлючки

І якісь там склоки.

Хіба заміж не виходь –

Не буде мороки.

Але заміж всім кортить,

Така вже природа.

Ще й не хочеться вхопить

Якогось урода.

А таки, щоб гарний був,

Аби ще мав гроші.

Одна біда: до весілля

Всі вони хороші.

А вже потім він покаже,

Почому ківш лиха.

Горе жінці, коли скромна,

Боязка і тиха.

Треба зуби показати,

Щоб відчув відразу.

На налигач прив’язати

Отаку заразу.

Отак моя приятелька.

Шукала, шукала,

Та не знайшла те, що хтіла,

А те, що попала.

Правда, гарний та не бідний.

Але толку з того!

До бабів охочий дуже

Та ще до спиртного.

– А ти, жінко, вари, печи –

Словом, сиди вдома.

На козаку нема знаку –

Істина відома.

Бо я собі приятелів

Схочу запросити –

То щоб було що випити

І чим закусити.

– Ах ти мурло невмиване!

Пуцвірку поганий!

Досить, що тебе терплю,

Що ти вічно п’яний.

То ще хочеш, щоб я твоїх

Пияків терпіла?

Та щоб їх ще й годувала?

Та ще щоб поїла?

У Івана зібралися

Дві зморшки на лобі.

– Бачиш того макогона?

То поб’ю на тобі.

Розгубився чоловік.

Відібрало мову.

Та й здивовано дивився

На ту чорноброву.

– Аби тебе шлячок трафив

Посеред дороги!

Аби ти, ідучи з шинку,

Переламав ноги!

«А я думав, моя жінка

Щебече й сокоче.

А вона, як та мегера,

Аж блимають очі.

То ще добре, що глечики

Висіли на плоті.

Видно, водяться чорти

В тихому болоті.

А така ж була, як ангел,

Лагідна та мила.

А тепер до чоловіка

Як пельку відкрила

Ну почекай. Навчу тебе

З чоловіком жити.

Будеш мене шанувати

І мені годити».

Та й повадився знічев’я

До куми ходити.

Плаче моя товаришка:

– Що мені робити?

Аби кума ще хоч гарна,

Щоб чистенько в хаті,

А то стидка, нечупарна,

Ще й очі булькаті.

В неї ж губи, я к підошви,

На голові мичка.

А Одарка так, нічого,

Гарна молодичка.

Усе при ній. І розумна.

Гарна господиня.

Запитати б у Івана,

У сучого сина:

На кого він проміняв

Свою шлюбну жінку?

А щоб тобі сто болячок

У саму печінку.

– Ані спекти, ні зварити,

Топчаться на ганку.

Зате кожної неділі

Жене бурячанку.

Заробіток непоганий.

Ще й коханців має.

А п’яничка – той останнє

З хати вигрібає.

А та нічим не гребує,

Бере що попало:

Жінчину нічну сорочку,

А сало – то й сало.

Все їй здасться. Усе струблять

Гнилі її зуби.

Отаке знайшов Іван,

Чоловік мій любий.

Наша жінка – господиня,

У неї турботи.

Їй кохання не давай,

Лиш більше роботи.

Та пора вже й від європи

Щось перебирати.

Щоб не тільки з баняками

Вроду марнувати.

На Одарку маю зло.

Хто ж би таке бачив?

Дурній бабі повезло,

А вона ще й плаче.

– Чого ревеш, дурепище?

Ти ж вродлива жінка.

А у куми чоловік

Гарний, як картинка.

І розумний, і багатий.

Працює в конторі.

А тепер сама зміркуй,

Чи то й справді горе.

Раз чи два сходіть в кіно

І до ресторану.

Добрі люди донесуть

Твоєму Івану.

А ви потім побачите,

Як усе складеться.

Не плакати, а тішитись

Може й доведеться.

– Він же таки чоловік.

Якось не пасує.

– Тоді сиди та й реви.

А він хай блядує.

Якось її умовила

Взяти себе в руки

І вчитися, ще не пізно,

Бабської науки.

Все у них пішло, гадаю,

По вищому класу.

Дарку я не зустрічаю – в неї нема часу.

То вона пішла в кіно,

А то в перукарні.

Сльози висохли давно –

І спогади марні.

Якось все ж зустрілись ми,

А я і питаю:

– Твій ще ходить до куми?

А вона : – не знаю.

Якщо чесно, то я його

І не помічаю.

Лише вранці вітаюся,

Коли зустрічаю.

– Ну, а як твій рогоносець?

– Ні, казати так не смій.

Я дивуюся ще й досі,

Як женився він на ній.

Врода – справа не остання.

Ти таки була права.

Ми знайшли своє кохання.

А все інше – тринь-трава.

Кожен день дарує квіти,

П’ємо вина і коньяк.

Я ніколи ще на світі

Не жила розкішно так.

Кожен день у новій сукні,

Зачіска і макіяж…

Чоловік мій був присутній,

Як збиралась я на пляж.

Бачу, що похнюпив носа.

Що ж, життя його навчить.

Дивиться на мене скоса

Й ошелешено мовчить.

Я обіди не готую,

Довго сплю і смачно їм,

З Олексієм кокетую

І підморгую своїм.

Змарнувала стільки часу.

Як могла так жити я?

– Не дивись на мене ласо.

Я вже жінка не твоя.