Так судилось мені на віку…
Я тоді не була вже твоя.
Ми зустрілись, як давні знайомі.
Муки серця тобі не відомі,
А свої притуманила я.
Лелечат лелека навчав.
А між нами порожні розмови.
Запитав би лелека: – хто ви?
Але він делікатно мовчав.
Вечорів наполоханий став,
Хвиля вітром розбурхана билась…
Якщо чесно, то я розгубилась:
Ким ти був і ким тепер став…
Більше ти говорив. Я мовчала.
Що могла я тобі розказати?
Квітли айстри сумні біля хати.
Ти колись їх любив, я те знала.
- Ти приїхав у справах чи так?
- Я приїхав … знайти той знак,
Де бере моя стежка початок.
Перша стежка мого життя…
- Тут усе заросло бур’янами,
Кропивою і полинами.
Запізніле твоє вороття.
- А в криниці вода, мов кришталь…
У розмай своїх літ я приїхав.
Наша зустріч хіба ж не втіха?
- Може втіха, а може печаль…
Все у тебе склалось як слід:
І розумна дружина, і діти.
Богу дякувати і радіти.
Що шукав ти в розмаї літ?
Ти наморщив високе чоло,
Опустив захмарені очі.
- Так, були захмелені ночі,
Тільки поруч тебе не було…
А коли в Карпатах весна,
Шаленіють казкові чугайстри,
Мені сняться сумні твої айстри
І калина біля вікна.
- Доля з нами у піжмурки бавиться.
Але щось і від нас залежить.
Ще від того, що з неба стежить,
Чим людина у буднях хвалиться.
Ти таки досягнув чимало.
Ти все добре собі спланував.
Даром часу не гайнував.
А я айстри свої пильнувала.
От і має кожен своє:
Хтось айстри, а хтось достаток –
Суттєвий в житті додаток.
Мусить бути вже так, як є.
Вже заснув замріяний став,
Матіола запахла п’янко.
Я б отак сиділа до ранку,
Але ти похопився і встав.
Ніч була празниково велична.
І тепер розгубився ти,
Бо тобі не хотілося йти,
Але я була категорична.
Дарувала усмішку гірку.
- Як не склалось, то що ладнати?
- Як же так, – запитав, – що одна ти?
Так судилось мені на віку…
А літа стелилися мережкою
Ні грошей, ні розуму. А зрештою
Хто той скарб у молодості мав?
А літа стелилися мережкою,
І ніхто її не переймав.
А літа дзвеніли сміхом-реготом,
Молоді незаймані літа.
Росами й весняним тихим леготом
Парубок до серця пригорта.
Співом і теперішнім, й колишнім
Засівалось в рідному гаю.
Ходить хлопець, мабуть, третій лишній,
На любов надіється мою…
Не надійся. Не твоя я дівчина.
До нестями іншого люблю.
Буду з ним, кохана, та невінчана.
Як покине, зсохну від жалю.
Хмарка заступила ясне сонечко.
Вітер в листі зняв переполох.
Я народжу сина або донечку,
А як Бог поможе, то обох.
Буду їх любити та леліяти,
Наколишу їм найкращі сни.
Про любов не буду більше мріяти.
А можливо тільки до весни.
Як весна прийде та в очі гляне,
Я забуду про свої літа.
Цвіт любові восени зів’яне,
А весною знову розцвіта.
Акварелі душі (для тих, хто не зрікається любові)
Цвітуть жоржини
Цвітуть жоржини,
Як ніжне диво кольорове.
У надвечір’ї
Вони для нас палахкотять.
Я їх дарую
На добрий знак тобі, любове.
Нехай над нами
Всі наші роки пролетять.
Жоржини знають,
Що ми не стрінемось з тобою.
В своїй печалі
Дарують нам останній жар.
Нехай цей спомин
Не обпече тебе журбою.
Візьми у руки
Старий забутий календар.
Цвітуть жоржини
Так дивовижно і так мрійно
І ронять в серце
Напівзабутий тихий щем.
І лине пісня
Так незабутньо мелодійно,
Як наша зустріч
Під несподіваним дощем.
Дощ повернувся,
Щоб нагадати нам минуле,
Дощ обізвався,
Щоб знала я, що не одна.
Нам довгі роки
Накуй, провіснице-зозуле,
Щоб кожен випив
Любовний трунок свій до дна.
Очима невинної сарни
Не дивися на мене
Очима невинної сарни,
Не розказуй мені,
Що пора розлучитися нам.
Я тобі вже казав,
Що така ти довершено гарна,
Що, коли ти захочеш,
То життя я за тебе віддам.
Бо без тебе життя,
Щоб ти знала, не варте нічого,
Без твоєї жаги,
Щоб ти знала, любові нема.
Окрім тебе, повір,
Не любив я на світі нікого.
Я кохаю тебе,
Це ти знаєш напевно й сама.
Подарую тобі
Я троянди червоні-червоні.
Хай розкажуть тобі
Те, чого не зумів тоді я.
Хочу бути весь вік
У твоєму солодкім полоні.
Лиш на мене дивись,
Люба дівчино, сарно моя.