Вертайтесь, діти
Як ластівки зібралися летіти
У вирій за моря, за океани,
Зібрався за кордон і мій коханий,
Сказав, що так не може більше жити.
– Нема грошей, зарплата невелика,
Нема води, такі надхмарні ціни.
В чужі краї ніхто його не кликав.
– А як ти проживеш без України?
– Що ж, якось треба. Виходу не бачу.
Патріотизм… Це добре лиш на людях.
Він сподівався, що ось-ось заплачу.
Не плакала. Боліло щось у грудях.
У розпачі свій смуток загубила,
І жаль було і смутку, і любові.
Пливли у небі хмари чорноброві.
«Невже його недавно ще любила?»
Вже ластівки збиралися летіти,
Щоб з вирію вернутися додому.
Бо тільки вдома виростають діти.
А як тобі, такому молодому,
Гніздечко вити у чужому краї?
Та ти про те не думаєш одначе.
Земля своїх дітей не покарає.
Вона лиш плаче. Тужно, гірко плаче.
Спадають роси на поля й на луки.
То її сльози, то її благання.
– Мені потрібні ваші дужі руки,
І розум ваш, і ваші сподівання.
Вертайтесь, діти. Журавлем курличе,
Хлібами колосистими у полі.
Вертайтесь, діти. Вас матуся кличе.
Не чують… Все летять шукати долі…
Ті її сльози зійдуть полинами,
Колючим терням, гірчаком в городі.
Всевишній Отче, змилуйся над нами,
Не дай зрости зневірі у народі.
Хто пройде після нас ?
Чи змінилася я?
Чи змінилися люди?
Час неначе застиг
На сплетінні віків.
Ми живемо лиш раз,
Вдруге жити не будем.
Хто пройде після нас
По дорогах батьків ?
Чим засіють поля?
Чи зародить пшениця?
Чи зберуть урожай?
Чи зростуть бур’яни?
Чи їм рідне село
В тихих вербах насниться?
Чи в комп’ютерних снах
Все забудуть вони?
Чи зуміють вони
Кожну квітку любити?
Чи навчаться від нас
Берегти рідний край?
Ти їх, Боже, навчи
Світу зла не робити
І за наші гріхи
Не карай, не карай.
Ми отак живемо…
Ми отак живемо…
Розбазарюєм наше добро.
Чи історія наша
Ще і досі ніким не почата?
То чому з берегів
Не виходить старий наш Дніпро?
Чом не гострять шаблі
Зорекрилі орли-козачата?
Нами правлять не ті,
Споконвіку і хитрі, й меткі,
Ну, а ми живемо…
Ледве зводимо з кінцями кінці.
То чому ж ми, братове?
Невже недолугі такі,
Що не можемо вибрати
В президенти когось з українців?
Щоб не бив себе в груди
Й не хвалився, що він патріот,
А журився б за долю
України і свого народу,
Нашу мову і пісню
Щоб підняв до найвищих висот,
Щоб завжди пам’ятав
Й не стидався, якого він роду.
Чом ми так живемо?
Чи відваги нам не вистача?
Занедбали свою
І культуру, і пісню, і мову.
Та на ноги сп’ялось,
Підростає мале козача,
Як до зросту дійде,
Може прийде до нас на підмогу.
Ну, а що, коли ні?
Хто навчить його наших чеснот?
Коли ми до сих пір
Так безглуздо і тупо мовчали.
Може скаже мені
Наш великий і мудрий народ,
Як же ми дожились,
Що дітей продаєм в яничари?
Продамо й козача.
В нього сила, і розум, і хист.
Може більше дадуть
Чи долярів, чи щирого злота.
Україно моя,
В чому суть твоя? В чому твій зміст,
Що не вилізем ми
Із московського й досі болота?