Чепурненько одягнулась,

Я зібралася в кіно.

Вийшла з хати – обернулась –

А мій дивиться в вікно.

Ну, дивися, хоч і лусни.

Є на що дивитись! Є!

Я піймала щастя кусник –

І воно тепер моє!

Повернулася я пізно.

Він не спав. Чекав мене.

Ще й насупив брови грізно.

«Ой, розмова не мине».

– Щось ти, жінко, розпустилась.

Не сховаєш. Видно всім.

Зовсім берега пустилась,

Що забула вже й про дім.

Ти гарнішаєш, я бачу.

На дієті не грішиш.

Ні на кухню, ні на дачу

Ти не дуже-то спішиш.

– А навіщо мені дача?

Аби сапою товкти?

Помінялась в мене вдача.

Стала зовсім я ледача,

Ну точнісінько, як ти.

– Ні обіду, ні вечері.

Сам канапки я роблю,

Вже навчився. Хоч ти знаєш,

Що того я не люблю.

– Я на кухні не дрімала.

Все борщі, все пиріжки,

Пильнувала, приправляла,

А за те від тебе мала

Матюки і кулаки.

Без обіду, без вечері –

То ще зовсім  не біда.

Гарний вихід є у тебе.

І журитися шкода.

Закусити бурячанку

Можна просто огірком,

А вже третю, п’яту чарку –

Тоді салом з часником.

Чи в куми нема вже й сала?

Взяв би з дому, в нас ще є.

– Якби менше ти гуляла.

– Вибач, кожному своє.

Менше я ніяк можу.

Ти б вже краще помовчав.

Пригадати допоможу,

Що ти перший все почав.

– Ну… Зайшов. Щось навіть випив.

Якось… Переночував.

Кепський настрій в мене випав –

От його я й … Гамував.

– Кепський настрій! А від чого?

Що за клопіт в тебе був?

– Посварились ми з тобою.

А за що – я вже забув.

Якби ти не відвертала

Горду голову свою,

То помітила б, що я вже

Зо два місяці не п’ю.

Й до куми, нехай їй трясця,

Перестав ходити я .

Зрозумів, що справжнє щастя –

Коли в тебе є сім’я.

– Що тепер? Любов на віки?

Не клянися. Все дарма.

Пізно, Васю, пити ліки,

Коли нирок вже нема.

– Так неможна більше жити.

Щось робити треба нам.

– Завтра, тобто вже сьогодні,

На розлучення подам.

– На розлучення? Це круто.

Так нема ж на це причин.

– Доведу тобі, занудо,

Що ти на світі не один.

– Схаменися. Ми з тобою

В мирі й злагоді жили.

– Та шкода, що ми ніколи

З одної пляшки не пили.

Майже в злагоді і мирі,

Та замало матюків.

Майже в злагоді і мирі,

Та малувато кулаків.

– Ну, по-всякому буває.

В кожній хаті так, повір.

Та хтось сміття своє ховає,

А хтось виносить на обзір.

– А як краще? Все ховати

І збирати по кутках?

Як на мене – вимітати

Й надавати по руках.

Щоб не важився смітити

І щоб жінку шанував.

Дуже важко в світі жити,

Як не має жінка прав.

Може б я ще і терпіла,

Всяке чула між людьми,

Та від злості закипіла,

Як пішов ти до куми.

Та ж паплюга, та ж ледащо,

Та ж помийниця – і край.

Проміняв мене нінащо!

Ну, коханий, постривай!

Отоді у мене гроші

І коханці завелись.

Що ж, буває, що й дурепи

Розумнішають колись.

– Я й не думав розлучатись.

Я ж таки люблю тебе.

Я хотів тебе провчити.

– А провчив, бач, сам себе.

Наїжачивсь, випнув груди

Пихато і гордо.

– Як зустріну Олексія,

Наб’ю йому морду.

Засміялась ущипливо.

– Що верзеш, зухвальцю!

Де тобі до Олексія!

Забагато смальцю.

Замість того, щоб з кумою

Пити бурячанку,

Було спортом займатися

І бігати зранку.

 

Каву похапцем ковтнула.

Відказатись хто ж би міг?

І швиденько так гайнула

Через втомлений поріг.

Ні роботи, ні турботи.

Відпочинок і кураж.

Вже набридли до нудоти

Перукарні і масаж.

Вже набридла, слово чести,

І мені вистава ця.

Просто хочу вже довести

До успішного кінця.

Роздивляюся вітрини.

Все це бачила не раз.

А на небі ні хмарини,

Хоч малюй якісь картини.

Жаль, до того не вдалась.

Руки тягнуться до кухні,

До жіночих звичних справ.

Холодець зварила б путній,

Напекла б смачнезних струдлів, –

Все, чого б ти забажав.

Борщ, вареники, котлети,

І млинці, і голубці…

Бізнесмени і поети

Відкривали б гаманці

Та грошей мені не треба.

Лиш би злагода в сім’ї.

Перебрала б я на себе

Всі обов’язки твої.

Вмію я ножі гострити,

Переставити замок,

Вмію чоботи зашити,

І мобільник осушити,

Якщо раптом він намок.

І рубати, і пиляти,

І полагодити кран.

Холодильники справляти

Я не вмію, тут – профан.

Олексію, Олексію,

Ти й не знаєш, що я вмію.

Я такого наготую,

Так тебе я нагодую.

Що у жінки-нетіпахи

Про таке ти й не чував.

Буду гарна, естетична,

Сексуальна, романтична,

Тільки б ти мене як жінку

І любив, і шанував.

 

Суд валандався недовго.

Розлучили без жалю.

Гуляй, Вася, я знялася,

Бо тебе я не люблю.

Незабаром в нас весілля,

Невеличке, та круте.

Я іду за Олексія.

Все він може, все він вміє,

Ще ж і красеннь як на те.

 

Розказала мені Дарка

Про свою пригоду.

Те я знала на перед,

Як дивилась  в воду.

На весіллі я була

Немовби за дружку.

Випила за молодих

Тільки пива кружку.

Жаль, горілки я не п’ю.

Напилася б в вволю.

Випила б за молодих

Й за жіночу долю.

Все в Одарки до ладу,

Розцвіла з роками,

А творити долю треба

Власними руками.

Неприкаяний Іван

Геть розволочився.

Нечупарний, занедбаний,

Досі не женився.

Бо хто жінку не шанує,

Буде тому лихо.

Як господар нікудишній,

То хоч сиди тихо.

 

Зустріч у потойбіччі

Не читала Вергілія

Ані Еврипіда,

Тільки дуже до смаку

Мені «Енеїда».

Хай вибачить поет славний,

Я його шаную,

Але трохи на ту тему

І я повіршую.

Кажуть, на тамтому світі

Немає кордонів,

Ні обов’язків ніяких,

Ніяких законів.

Як хтось брехав, то й я брешу,

І совість не мучить.

Хто назнався лиха змалку,

Той сам себе учить.

Отож, брехню розказую

Не свою, почуту.

Звісно, кожен відбуває

Тут свою покуту.

Кого в рай, а кого в пекло

Тут розподіляють.

Що при житті заробили,

Те по смерті мають.

Кожен має свого Бога

І свою молитву.

Аби тільки не зчинили

Між собою битву.

Бо тоді не дасть їм ради

Ні Аллах, ні Будда,

А поліції немає.

І що тоді буде?

Козак Матвій на тім світі

Зустрів басурмана.

Та не просто собі турка,

А таки ж султана.

– Здоров, – каже, – голомозий.

Чи й тут султануєш?

На тім світі розкошував,

То і тут пануєш?

Потилицю чухаючи,

Зітхнув бідолаха.

– Та яке там! Не султан я,

А слуга Аллаха.

– Воно важко, – сказав козак.

– Таки занудьгуєш.

Султанував та пишався,

А тепер слугуєш…

Співчуваю. А як жінки?

Чи багато маєш?

– А жодної. Це морока,

Либонь, сам те знаєш.

Воно й добре, що не маю.

Що з ними чинити?

Було чубляться та б’ються,

Годі зупинити.

– Не за тебе вони бились,

Не за твою вроду.

Тепер жодна й не згадає,

Мов канув у воду.

Вони золота хотіли

І лестощів трішки.

Жодна б з них не мандрувала

За тобою пішки.

А моя! Голубка сиза!

Стільки находилась.

Як почула, що ранений,

То тут і вродилась.

Ото жінка скажу тобі.

Не твої проблеми.

Я її не проміняв би

На твої гареми.

• О, голубе, мій гарем,

Треба тобі знати,

Став з роками тягарем –

Сором і казати.

– Воно й видно, що ти турок,

Не нашої віри.

Біда тому чоловіку,

Що не знає міри.

От ти. Скільки мав жінок!

На якого лиха?

Була б собі одна пава,

Покірна та тиха.

А там може б ще пішов

На якусь забаву.

Захотів би, то б знайшов

Чужу гарну паву.

І ніякої мороки,

І мала затрата.

Як у раю. Маєш свою,

А чужа для свята.

Та ще й євнухів завів –

І нема підмоги.

І ухекали тебе –

Та й протягнув ноги.

Не від кулі, не від шаблі,

Таки ж від хвороти.

Ухекали тебе баби.

А от тепер хто ти?

Не султан, слуга Аллаха,

А йому й байдуже,

Хто там його славить-хвалить.

– Правду кажеш, друже.

– То ти в раю чи у пеклі?

– В чистилищі поки.

І не знаю, скільки буду:

Місяці чи роки.

Ну, а ти що поробляєш?

– Я? Стою на чатах,

Аби в рай не проникали

Блудливі дівчата.

– Е, то ти я бачу змисний.

І тут влаштувався.

– А чого? Я ж ненавмисне,

Сам не набивався.

Попросили – я й згодився.

Скільки того діла?

І пильную, аби котра

Дівка не влетіла.

– То нехай би заходили.

Кому вони шкодять?

– Йди до пекла. То там вони

Табунами ходять.

До вибору, до кольору, яку тільки хочеш.

Хоч не дивись і ходи так,

Заплющивши очі.

А я повз них пробігаю,

Немов і не бачу,

Бо за себе не ручуся –

Маю таку вдачу.

Стою собі та й дивлюся.

Скільки того люду!

А що в пеклі набачився –

Повік не забуду.

– Ти ж у раю. Чого ж тобі

До пекла ходити?

– Та… Інколи посилають

Горілки купити.

– Там горілка продається?

Я таке й не думав.

– Так то ж бізнес. Там хтось когось,

Видно, напоумив.

– І за те їх не карають?

– А за що карати?

Там у пеклі відбувають

Всі аристократи.

Як же вони без горілки

Можуть обійтися?

А як вип’ють, виробляють –

Хоч і не дивися.

Та й у раю дехто любить,

Як ніхто не бачить.

– Щось, либонь, ти трохи брешеш,

Матвію козаче.

– Я не твого батька син,

Брехати не вчився.

Якби тебе в рай пустили,

То ти б подивився.

– Ти був добрий козарлюга.

Я тебе затямив.

– Не моя у тім заслуга,

А моєї мами.

Та ще діда. Ми з ним тепер

Згадуєм минуле:

Як бували у Синопі,

Були і в Стамбулі.

Шкодуємо, що мало вас,

Голомозих били.

А туркені ваші гарні,

І ми їх любили.

А ще скажи, коли знаєш,

Все хочу спитати:

Якби тебе оживили,

Ким хотів би стати?

– Козаком, – сказав султан

Й посміхнувся мрійно.

– Коли шабля при тобі,

Тоді так… Надійно.

Хай би мною милувались

Ваші українки.

Був би собі козаком

І не мав би жінки.