Марті Кінасевич (світлій пам’яті)

Минаються люди й зірки,

Ніщо не буває довічним.

І вічної пам’яті присмак гіркий

Стає лише смутком трагічним.

Марта Кінасевич відійшла.

Стільки мала і снаги, і хисту,

І людського справжнього тепла,

І ні слова, що було без змісту.

Вже для неї зупинився час.

А можливо, це лиш нам здається.

Десь в ефірі її серце б’ється,

Розумом освічуючи нас.

Ми ж не знаєм, що воно і як,

І вона нам того не розкаже.

Білий сніг їй на могилу ляже,

І зоря впаде – це добрий знак.

Потім весни зацвітуть барвінком,

Потім літо гіллям зашумить…

Що таке життя? Всього лиш мить.

Потім ціла вічність для спочинку.

Спіть, Мартусю. Вас життя втомило.

А можливо й люди. Є межа.

Вам тепер ніхто не заваджа.

Лиш би серце зболене не нило.

Ваша щира українська мова.

Ваше слово не розгубить час.

Вас любили. Ви були для Львова

Тим, чим Львів, напевно, був для вас.

Може десь в ефірі ваше слово

Й досі переконливо звучить.

Вас ніщо не вабило зі Львова.

Львів шанує вас, хоч і мовчить.

 

Читачеві Ковалю Віктору ( на світлий спомин)

Помер мій читач,

Шанувальник моєї поезії.

Я його особисто не знала,

А він мене знав…

Він читав мої вірші,

І пристрасні, і тверезі,

І якесь добре слово,

Здається, про мене сказав.

І для кого тепер

Я буду ті вірші писати?

Я писала для нього,

Хоч того не знала й сама.

Якщо чесно,

Я навіть не знала, як його звати,

Та він був на землі,

І от його більше нема.

Хай цей вірш прозвучить,

Як щира молитва до Бога.

Я зримую ще вірш

І у вічність його пошлю.

Я не знаю, чи це

Буде йому допомога.

Він любив мої вірші,

А я пам’ять про нього люблю.

І минаємось ми,

Як усе живе на планеті.

Але думаю я,

Коли прокидаюсь вночі…

Розумію, що може

Не було б на світі поетів,

Якби їхні вірші

Не обожнювали читачі.

 

 

Їм не судилося вмерти

Присвячую

Львівській школі-інтернату №100 для сліпих дітей і своїм вчителям, давнім, колишнім, котрі мене вчили. Може це й не вірші зовсім, а римована чи неримована проза. Нехай так. Я присвячую свої думки, свої почуття тим, про кого йдеться.

 

Я пригадую наш інтернат.

Власне, я його не забуваю.

Пам’ятаю старий наш сад

І алею до того раю.

Кожен вечір і кожен день

Не обходився без пісень.

А які то були пісні…

Не співають таких в наші дні.

Пісні про кохання,

Велике і вічне.

Було і щасливе,

Та більше трагічне.

А потім до кожного з нас

В свій день і в омріяний час

Приходило перше кохання,

Омріяне нами зарання.

І бажане, і несподіване,

Оплакане і оспіване.

Прийшло воно і до мене,

І бажане, і стражденне,

Бо воно не вміє вибирати,

Де домівка, а де інтернати.

Добре, що мій коханий

Не заблукав по дорозі.

Знали старі каштани

Мою радість і мої сльози.

 

Кожен з моїх вчителів

Вартував пам’ятника при житті.

Вони віддавали себе

Знедоленим дітям повністю.

Ті діти були сліпі.

З ними не легко було.

А ще вирізнялися діти ті

Своєю непогамовністю.

В когось були батьки,

А в когось їх не було.

Було важко у ті часи

Сирітством когось здивувати.

У когось місто було,

А в когось далеке село,

А хтось і зовсім не міг

Щось з дитинства свого пригадати.

То було після війни.

Ми голодні були і замучені,

З рідним домом надовго розлучені,

Чиїсь доньки, чиїсь сини.

Дехто тихо собі сиротів.

Про таких ми не забували.

Як могли, їм допомагали.

Кожен мав і сестер, і братів.

 

Всі ми знали:

Вчителі належали нам.

Їхні сім’ї і діти

Якось нас не дуже обходили.

Не було поряд з нами

Татусів наших і наших мам,

Хто б нам ласки вділив.

Ми шукали її і знаходили.

Я так хочу,

Дорогі мої вчителі,

Щоб пам’ять про вас

Жила довше, ніж вам відведено жити.

Щоб добро,

Що посіяли ви на землі,

Росло і множилось

Незабудками в серці і в житі.

Я так хочу,

Щоб росли і цвіли в квітниках

Не подаровані вам

Найкращі квіти.

Бо ми не могли вам

Ті квіти подарувати.

Ми були інтернатські діти,

А ті квіти

Треба було за щось купувати.

Ми вас зі святами

Не завжди вітаємо.

Та, власне,

Майже нікого вже вітати.

Ви поступово

Переходите у її величність

У вічність…

Та ми про вас пам’ятаємо

І завше будемо пам’ятати.

Допоки роса на траві,

Допоки ми живі…

А час пливе.

Все, що живе,

Поступово

Переходить у вічність.

І сміється з нас

Непідкупний час,

Його сувора величність.

Не смійся, часе, бо не все

Ти можеш стерти.

Живуть на землі

Наші вчителі,

Котрі відійшли від нас,

Та їм не судилося вмерти.