Осінь все розуміє

Перелітні птахи вже давно відлетіли

І в теплих краях пам’ятають про нас.

Може, осене, ми б тебе ще не хотіли,

Та приходить твій час, та приходить твій час.

Пахне листям опалим і яблуком спілим,

І весілля гуде за багатим столом.

Вітром в спомин прилинь або словом несмілим

Пролети над селом, пролети над селом.

Губ торкнися моїх, обніми ненароком.

Хай у мене в очах ще заблисне сльоза.

Осінь ходить сумна, невпокійливим кроком.

Все вбирає вона, розуміє вона.

 

Аж до наступної осені

Косила осінь діброву

Та й мала з вітром розмову.

– Ти, буйний вітре, зірвися

І ні на що не дивися.

Обтруси яблука й груші,

Провітри людськії душі.

Аби в них зла не зосталось,

Аби щось добре озвалось.

 

Косила осінь діброву

Та й мала з сонцем розмову.

– Сонечко любе і красне,

Завжди жадане і ясне.

Не сердься на мене

За хмари й дощі.

Подаруй мені

Радощі.

Посвіти з висоти

І скажи мені ти,

Чи далеко зима з морозом.

Якби мала розум –

Ще б трохи почекала,

Щоб я тут пораювала.

– Зими ще нема,

Господарюй сама.

Та зима однак прийде

І морози приведе.

Тоді, пустунко, побачиш,

Тоді, пустунко, поплачеш.

– Хоч побачу,

Та не поплачу.

А знаєш, що я зроблю?

Позіхну та й засну –

І всю зиму просплю.

А як зима мине,

Не впізнаєш мене.

Вберуся, як мавка, у все зелене,

І весна буде біля мене.

А потім побіжу по просині –

Аж до наступної осені.

 

Вітання від осені

Тобі від осені вітання,

Від перелітного крила.

Тебе, здається, звати Таня?

Ти добре з осінню жила.

Та осінь вже пішла у зиму.

Тобі лишила оберіг –

Маленьку зоряну краплину

Й тонке мереживо доріг.

З крила пташиного пір’їну.

Візьми на згадку, це тобі.

І сонячну погідну днину,

Щоб ти не плакала в журбі.

Ти любиш осінь, я те знаю.

Вже відтепер її чекай.

Вона прийде й тебе впізнає,

Засяє сонцем через край.

Хлюпне холодними дощами,

Десь гупне яблуком в садку.

Ви з нею щойно попрощались.

Її ти любиш отаку.

– А хто ти? – Я твоє сум’яття,

Осіння паморозь ночей,

Твій тихий сон, в самотній хаті

Скупа сльоза з твоїх очей.

 

В снах моїх давно тебе нема

Нахилилось небо до землі,

І пройшовся місяць по доріжці.

Все , немов розтануло в імлі,

У його осяяній усмішці.

У мій сон заглянув крадькома.

Що хотів побачити – не знаю.

В снах моїх давно тебе нема,

Я тебе уже не виглядаю.

Місяцю, в моїх лелечих снах

Пошукай і доленьку лелечу.

Хай вона не блудить в полинах,

А зайде у мій осінній вечір.

Я її в світлицю проведу

І на стіл поставлю хризантеми.

Всі слова найкращі, що знайду,

Я вкладу у наболілі теми.

 

Щастя пригорнути поспіши

Плакала верба за літом

І старий журився клен.

Мандрувала осінь світом,

Не питаючи імен…

А навіщо їй те знати?

Все міняється щораз.

Як коханого назвати:

Чи Іванко, чи Тарас…

Ходить осінь-мандрівниця,

Застеляє всі стежки.

Вже комусь весілля сниться,

А у когось вже дружки.

Молодих ведуть до шлюбу,

Долю кличучи ясну.

Хтось вітає осінь любу,

А хтось мріє про весну.

 

По листопаду ти прийшов до мене

І зупинився при моїм вікні.

І виглядала осінь із-за клена,

І ніжно посміхалася мені.

Вона стояла, золотавокоса.

Була така… Усміхнена й сумна…

Ще поки що ходила осінь боса,

Та незабаром змерзне і вона…

Ти ще прийдеш, а осені не буде.

І стане трохи сумно на душі.

Ти не питай, що потім скажуть люди,

А пригорнути щастя поспіши.