Тетяна Фролова
Сама про себе (замість передмови)
За паспортом я не Фролова зовсім, а Молнар. Прізвище Фролова я успадкувала від свого першого чоловіка. Тепер те прізвище носять три моїх сини і мої книжки.
Народилася я у 1941 році, 22 квітня, за 2 місяці до початку війни. Була дванадцятою дитиною в сім’ї. Народилася на Тернопільщині, в селі Білозірка Лановецького району. На другому році життя захворіла і втратила зір. Батько був на фронті, а мати повезла мене у Кременець до відомого на той час окуліста. Він був єврей і на той час з родиною був уже в гетто. Все ж його випускали до людей.
– Що ж йому взяти? – спитала мати.
– Хліба. У нього діти.
Подивився мене той лікар і сказав, що через місяць зробить операцію на одне око, гарантує 20 процентів зору. А через два тижні його вже не було, розстріляли. Я не інвалід війни, але війна і мене обпалила своїм пекельним подихом.
Дочекалися з війни батька. Бідували, як всі по війні. А потім стало ще тяжче: десь у п’ятдесят другому році у нас заснували колгоспи. Коли батько за рік заробив 37,5 кг непровіяного зерна, то завербувався на лісоповал в тайгу. На той час йому було поза п’ятдесят. Там він зустрів тих, кого вивезли в час розкуркулення.
– Добре вам живеться, – сказав один з «розкуркулених». – Нас вивезли силоміць, а ви самі сюди приїхали.
Гіркі то були слова. А що було робити? Наша хата була пошита соломою. Пам’ятаю, коли йшов дощ, то мама підставляла все, що могла, – у хаті текло. Власного поля не було, соломи для сніпків ніде було взяти.
Вчилася я у Львові, у школі-інтернаті для сліпих дітей. Це були найкращі роки в моєму житті. Важкі, але світлі.
Після школи пішла працювати на підприємство, де працювали сліпі. Я пішла на роботу у щітковий цех. Вдень працювала, а увечері вчилася в університеті імені Івана Франка на філологічному факультеті. Про труднощі кожен може домислити сам.
Поталанило. Саме тоді організувалася вечірня, а потім заочна школа для дорослих сліпих, що не мали освіти. Отам я і працювала донедавна. Довший час, оскільки ставки не було, не полишала роботу і на підприємстві.
Життя – як життя. Заміжжя, розлучення, три сини, котрих я виховувала сама. Вдячна Богу, що виросли вони нормальними людьми.
Складати вірші стала рано, дитиною. Я складала, а мій брат записував. Це було щось на кшталт народних пісень. А записувати ті вірші стала потім, коли в школі вивчила крапковий шрифт, шрифт Брайля.
Коли подорослішала, пробувала посилати свої вірші в газети та журнали. Не друкували – «мало ідейної вагомості». Правда, «Вільна Україна» надрукувала з десять моїх віршів «на злобу дня».
У 54 роки я насмілилася вдруге вийти заміж за Лайоша Молнара, угорця за походженням, палкого поборника української культури. Це кобзар, котрий потім став ще й лірником. Має свої нотні збірки. Отут і почалося моє справжнє творче життя. Чоловік ходив, шукав спонсорів, і щойно в 1996 році вийшла моя перша збірка поезій «Виклик долі». З того часу писалися і видавалися мої книжки: поезія, проза, казки. Знаходилися спонсори, долучалися друзі, вкладали й свої кошти, – все йшло на видання книжок. Дуже підтримав мене академік Микола Мушинка. У Пряшеві він видав «Стежку від воріт» – першу частину моєї трилогії «Поклонюся землі». Третя частина і досі лежить не видана: нема коштів. Микола Мушинка приїхав на презентацію «Стежки від воріт» у моє село. Старші люди ще пам’ятали його по радіостанції «Свобода». Виходили книжки. Ми з чоловіком виступали (ще й досі виступаємо) в школах, санаторіях, де вдається. Після наших виступів продаються книжки. Інколи добре, інколи не дуже.
Отак я живу. Ні на що не скаржуся. Проблеми, ясна річ, є. Бо як же без них? Пишеться – то й пишу. А видавати… Щось видаємо, як можемо, а щось чекає. А чи дочекається – не знаю. Треба вірити, що дочекається.
Коли падають зорі
Знову набралося жмут віршів. На збірку вистачить. Чи ж треба? Мабуть, що треба. Подарую читачам і шанувальникам частинку свого серця. Кому не треба,той не візьме, а кому треба, той зігріється людським добром і теплом і, хто знає, може забуде про свої печалі та негаразди.
Спершу хотіла назвати свою наступну збірку «На березі життя». А потім передумала: занадто сумно. У людей і так смутку чи не забагато. То навіщо їм ще свого докидати? Отже… «Коли падають зорі». А що тоді, коли зорі падають? О, тоді відбувається багато див. Найперше і найголовніше – тоді здійснюються бажання. Не всі, ясна річ. Та все ж… Коли падають зорі, то можна вдихнути на повні груди ту теплу серпневу ніч з її млосними пахощами і мріяти, мріяти… Смієтеся з мене? Невже, думаєте собі, мріють люди в такому поважному віці? Мріють, любі мої. Ще й як мріють. Про що? О, це таємниця. У кожного своя. І в мене також.
Отже, «Коли падають зорі». Це саме те, що треба. Я завжди добре відчуваю назву книжки: це та, що має бути, чи не та. Відчула: це саме та назва. Тепер буду з нею зживатися. А вірші… Ті, що написалися, вихлюпнулися: патріотичні, настроєві, ліричні і неодмінно дитячі. Бо як без них? Нове тут – нотатки, деякі міркування та роздуми. Хочеться інколи, щоб тебе почули. А коли не хочеться… Тоді й не треба писати. Біда тільки з коштами. Власне, я не так сказала. Біда без коштів. А їх нема. І за що видавати книжку? Поки що не знаю. І думаю, що найближчим часом знати не буду. Бо звідки тим коштам взятися? То нехай собі зорі поки що падають, а я загадаю бажання і почекаю, доки воно здійсниться. О… Ще одна зоря впала. Впала і задзвеніла. Оце вже моя… Головне – вдихнути ніч на повні груди і загадати бажання.
А зорі падають та й падають. Вистачить для всіх. Щедрий серпень сього року видався.
Колись казали, що, коли впала зірка, то це чиясь душа переставилася. Нічого певного сказати не можу, але думаю, що це не так. Бо душа, якщо вона переставилася, то на небо, а не з неба на землю. Та ми так мало знаємо і про зорі, і про людські душі. Знаємо тільки, що зорі падають, і найбільше їх падає в серпні. Чомусь так. А мені здається, що, коли падають зорі, то це свято і в природі, і в душі. То нехай же падають зорі і нехай здійснюються людські бажання.