А мені було тридцять шість…
А мені було тридцять шість…
Ми тоді ще не знали, хто ми.
Веселили душу громи,
Дощ завжди був бажаний гість.
А сльоза була, як роса,
Висихала від сонця і вітру,
Виплітало життя долю хитру,
Світ наповнювала краса.
Посміхалась мені далина,
Чайка з моря мені щось кричала,
Щось знаходила я, щось втрачала,
Але знала, що я не одна.
Я плекала свою любов,
А про зраду і гадки не мала.
Я тоді до ладу ще не знала,
Що одна я залишуся знов.
Ну, не зовсім одна, бо ж діти,
Моя втіха, мої сини.
А ще будуть жіночі сни,
Аби плакати чи радіти.
А мені було тридцять шість…
Приходь до калини
До таємниць небесних доторкнусь…
Моє життя нікому не належить.
Мені і Богу, що за нами стежить.
А може ще комусь…
Що я ще можу доброго зробити?
Я можу лиш любити.
Людей любити і цей білий світ…
Не можу тільки
Захистити його від бід.
Якщо голодний у моєму домі
Знайде собі шматок черствого хліба,
Як сплакана дитина засміється,
Як спраглий з кухля молока нап’ється,
Або води, криничної, святої,
Що гоїть рани і терпіння гоїть…
Подякую і Господу, і долі,
Що зберегли мені нечерству душу.
Знать, не даремно я жила на світі
І жити мушу,
Щоб втішити когось у його скруті,
Не дати задихнутися в отруті,
Зцілити біль і сумніви розвіяти.
Навчити мріяти.
Я так втомилась від чужого болю.
Бо власний біль… він так не дошкуляє.
Я ублагаю Господа і долю…
А може й так, що і не ублагаю…
Сивина засіяла скроні…
Зберу у свої долоні
Невтішні сирітські сльози
І висію їх при дорозі.
Хай виросте з них калина,
Гіллям рясна і висока.
Коріння з землі бере соки.
Легенда чи Україна.
То наша легенда і сила,
Чи казка, давня і сива,
Це символ нашого роду,
Окраса мого народу.
Щоб квітла і червоніла,
Негодам й вітрам не корилась,
Щоб наша цвіт-Україна
Не плакала й не журилась.
А я прийду під калину
Плекати свою дитину,
Чи доньку, чи сина, чи внука.
Здається, не хитра наука.
А скільки в ній мудрості й хисту,
Людського глибокого змісту.
Приходь і ти до калини,
З дитиною чи без дитини.
Вдихнеш і збагнеш неодмінно
Всю велич і суть України.
Я ще тоді не мала вишиванки
Я ще тоді не мала вишиванки,
Була у сукні геть не парадовій.
Я мала вірші. В кожнім моїм слові
Звучала думка справжньої львів’янки.
А може так, що і тернополянки,
Мого села, що зветься Білозірка.
Не треба полину, й без нього гірко.
Як жаль, що я не мала вишиванки.
Хотіла, щоб роїлися співанки,
Щоб мої вірші гордо прозвучали.
Серед бандур віки зухвало мчали.
А я була, нажаль, без вишиванки.
Писала вірші і писала прозу,
Втрачала друзів і втрачала розум,
Жила життям тривожним та буремним,
І нуртувало серце жалем ревним.
Мовчали весни, плакали світанки,
І я не мала все ще вишиванки.
Я ще одягну гордо вишиванку,
Я ще навчусь розважнішою бути.
В мені впізнають люди галичанку,
Чи то львів’янку, чи тернополянку,
Чи поетесу, що взялась від рути.