А молодість десь бігла поміж травами

Жила собі піснями та забавами

І плакала, коли ніхто не бачив.

Дурила хлопців жартами лукавими,

Не потурала підлим та ледачим.

Тебе любила. Аж до самозречення.

Знав чи не знав… Не так це вже й важливо.

Сади цвіли, і зеленіло клечання.

Зустрітися б. Було це неможливо.

Зустрітися б. Та ти спішив до іншої.

Ти зараз думав явно не про мене.

До неї, розумнішої, гарнішої

Ти ніс кохання ніжне і шалене.

А я жила піснями та забавами

І плакала, коли ніхто не бачив.

А молодість десь бігла поміж травами.

В моїм житті ти так багато значив…

 

Ти не віриш в кохання

Спішать зірки зійти на небо,

Щоб душу місяця зігріти.

Як зірка, я лечу до тебе

Й ніяк не можу долетіти.

Ти посміхаєшся скептично:

– Що за причуди серед ночі?

І не розумно, й не практично.

Усе це вигадки дівочі.

Ти не віриш в кохання,

Ти не віриш в любов.

Прокидається зіронька рання,

Дощ неквапливий пішов…

У тебе, кажуть, наречена.

А може сумнів свій розвію…

Як я буду без тебе?

Як ти будеш без мене?

В таке я не вірю, не вірю.

Що казав ти своїй нареченій?

Про кохання не міг не казати.

Де ж твій усміх скептичний?

Де ж твій розум практичний?

Просто мусив щось фантазувати.

Ти не віриш в кохання,

Ти не віриш в любов.

Заплакала хмаронька рання.

Дощ пішов…

 

Хтось мене застеріг

Серед ночі прокинулась і здивувалася.

Я такого від тебе вже не сподівалася.

Ти приснився мені, молодий і коханий,

І від цвіту каштанів ти був наче п’яний.

Ти тримав мене ніжно і мрійно за руку,

Говорив  про любов і забув про розлуку,

А я слухала ту твою щиру розмову

І готова була тобі вірити знову.

Знов готова була полетіти у безум,

І про радість свою я співала березам.

Хтось мене застеріг. Хтось сказав: «Зупинися!»

Ти не снись мені більше. Благаю, не снися.

 

Тебе єдиного

Через блакитне голубине воркування

До мене йде моє незаймане кохання.

До мене йде моє кохання яснооке,

Таке земне, таке незаймано високе.

Я долі дякую за те, що не забула,

Що, заклопотана, мене не обминула,

Обдарувала, як уміла, перед світом,

А я стояла і цвіла найпершим цвітом.

Що буде далі, того знати я не можу.

Тебе я втрачу чи навіки приворожу,

Голубкою в блакиті заворкую,

Лише тебе одного зачарую.

Не треба більше у житті мені нікого,

Тебе єдиного, звабливого такого.

Тебе єдиного люблю без застороги,

І все, що маю, я складу тобі під ноги.

 

 

Без пари

Ти іменем моїм

Назвав свою донечку,

Щоб це ім’я

Повторювати щодня.

Ти її називав

Маленьке сонечко.

А сонечком твоїм

Була ще і я.

Я буду поруч,

Непомітна і знічена,

Така ж, як колись,

Молода і розкована.

Звичайно, ти

Вчинив ризиковано –

Ти долю обрав

Любов’ю заквітчану

Ростиме донечка,

Красива і розумна,

І моє сонечко

Зайде вже за хмари.

Від того часом.

Стає трохи сумно.

У тебе є донечка,

А я без пари…

 

Нікого щось нема

Весна стояла у зеніті,

І сонце сіяло свій пал.

І я була. Найкраща в світі.

Хто не помітив – той пропав.

А хто помітив – закохався

І теж пропав, як не крути.

А місяць у Дніпрі купався,

І веснували вже коти.

Мені б спокусницю-гітару,

А пісня зродиться сама.

А краще – пару, гарну пару.

Але нікого щось нема.