Час сплачувати борги (нотатки з життя)

Тут в лікарні був ізольований світ.

Свої порядки,

Свої закони,

Свої дозволи,

Свої заборони,

Що робити слід,

А чого не слід…

Одні одужували,

Нахабні і вперті,

Ніяк не хотіли

Коритися смерті.

Вони одужували,

Попри всякі діагнози,

Бо для них життя –

Понад усе.

Вітер з парку

Запахи несе,

А на вікнах цвітуть

Колючі кактуси…

Другі готувалися

Достойно вмерти.

От і зміркуй тепер ти.

Від цілого світу тепер ізольовані,

Вони молилися екзальтовано.

Згадали тепер про Бога,

Бо якось забули про Нього.

Молоді тут лежали,

Лежали похилі.

Відвідувачів просили

Взувати бахіли.

Такі всі різні і такі однакові.

За вікнами дощі за ними плакали,

А потім сонце квапило надію:

– Я Вас зігрію.

Здорові люди йшли собі з лікарні,

Облишивши свої надії марні.

Вони спішили до щоденних справ.

А тут… Де кактуси цвітуть,

Оклигував хтось,

Ну, а хтось вмирав.

А лікарі розводили руками,

Так було завше, так було віками:

– Не все ми можемо.

Ми люди, не боги.

Ваш час настав сплатити всі борги.

За кожну сварку,

За кожну випиту чарку,

За кожну викурену цигарку.

Нажаль… Нікого те не обмине.

– А Вас? – І мене.

Бо ми теж люди, не боги.

І маємо несплачені борги.

– А я не пив і не курив ніколи.

За що ж мене? Ой, коле, в серце коле.

– За оте саме. Лікар посміхнувся.

Незручно стало, і він відвернувся.

– Що не курив, не пив

І не любив жінок,

Що мабуть не ходив

Ніколи у шинок.

Все, що так ревно нам боронить віра,

Усе те можна. Лиш потрібна міра.

Хтось її має,

А хтось втрачає.

Комусь бракує,

Комусь вистачає.

А комусь аж забагато.

Тут такі не лежать.

Але й багаті

За життя своє дрижать.

Вони ж собі не вороги,

Та мають теж несплачені борги.

У них є гроші, власні лікарі,

А може й бог є власний угорі,

То все злодії, брехуни,

Але вмирають і вони.

Можна бути тверезим,

Можна напитися,

Але від смерті

Не відкупитися.

Раптом лікар вхопився за серце, зітхнув,

Пігулку якусь ковтнув.

– Що ж, – сказав, – ми не боги.

Час приходить і нам сплачувати борги.

 

Вийшло – як вийшло

Хтось позаздрив, а хтось побажав мені зла.

Якщо чесно, то все це такі дурниці.

Я колись нерозумною все ж була.

Поряд люди жили, сірі і ниці.

Я хотіла їх витягнути з болота.

Кропітка і марудна, невдячна робота.

Головне ж у душі. Душу як очистити?

Коли бруд довкола, хочеш бути чистим ти?

А я не боялася бруду.

Хотіла допомогти ницому люду.

А вийшло – як вийшло.

Я нікого не врятувала,

А тільки на лихо

Сама ницою стала.

А може здалося?

Шлях життєвий такий непроторений.

Так, так, це здалося.

І світ білий а не потворний.

Я тільки не знала,

Що все це від болю і спраги.

Долала, долала

Буденні нікчемні справи.

 

Маленьке і велике диво

Я позичу у бабусі внучку,

А у тата з мамою донечку,

Ваше диво і ваше сонечко.

Одягну їй місячну обручку.

Не хвилюйтеся, я не назовсім.

Заколишу її в сповиточку,

Наколишу їй зоряні сни,

Наспіваю їй долю щасливу

І віддам її вам,

Усміхнену і не плаксиву.

Вашу внучку і вашу донечку,

Велике диво і маленьке сонечко.

А у мене три сини,

Цвіт від цвіту.

Я їм подарувала світ,

І їх подарувала світу.

Це так природно

І так правдиво,

Маленьке і велике диво,

Бо сини і донечки –

Це наші сонечка.