***

І тихо-тихо засурмить печаль.

Їй жаль тебе. І нам … До болю жаль.

Але від нас нічого не залежить.

Десь там з небес Господь за нами стежить

І кожному відмірює своє.

Бо так вже є.

Ми дякуєм за те, що нам дає.

І грішимо,

І жити спішимо,

Всього нам треба.

А коли

Життєва обривається дорога,

То раптом виявляється:

Не треба нам нічого,

Лише молитви й пам’яті людської.

Чи вічної – не знаю, та гіркої

 

***

Хтось в житті сказав своє слово,

А хтось заспівав свою пісню,

Таку неймовірно прекрасну,

Таку чисту і світлу,

Що вічність,

Почувши її, зупинилася в диві,

Бо то була пісня серця,

Бо то була твоя пісня, Юліане.

 

Ти раптово так відійшов,

Став такий невблаганно далекий.

Вже давно відлетіли лелеки,

Небо стало м’яке, як шовк.

Ти дивишся на нас із потойбіччя

І посміхаєшся скептично.

Пам’ять буває світлою,

Але не буває вічною.

Двадцята осінь вже минає,

І кожна з них – то не твоя.

І до ладу ніхто не знає,

Що там по той бік. Течія

Спливає тихо та бурхливо,

Комусь безжурно і щасливо,

Ну, а комусь… Журба без меж…

«Ой ти, струмочку,

Срібна водичко,

Куди біжиш і що несеш?»

І осінь заслухалась теж.

Двадцята осінь, та, що не твоя…

 

Вже іній посріблив траву,

Осінній смуток в’яне.

Я ще і досі живу,

А тебе нема, Юліане.

Ми  кволі такі і безсилі,

Не можем нічого змінити,

Не можемо смерть зупинити.

А осінь стоїть на могилі.

А небо сумне, без просині,

І сум переходить у відчай.

– Чого ти чекаєш, осене

– Мелодії з потойбіччя.

– Хіба вона може звучати?

– А ти послухай. Звучить…

Митець не може мовчати,

І пісня його не мовчить.

Він повертається в життя

З глибокого страшного небуття.

До смерті його і після

Лишається з нами пісня.

Мир душі твоїй, Юліане.

Хай не важать тобі наші сльози.

На твоїй небесній дорозі

Хай ніколи барвінок не в’яне.

Смуток наш, як та осінь пізня.

Нас єднає гріх і покута,

Нас єднає молитва і пісня,

Хай буде Богом почута.