Полини
В Бога випрошу миру вам
Світу красу
В серці несу,
Тільки не хочу
З собою забрати.
Хай ожива
Давня й нова,
Буде без мене
Світ дивувати.
Буде світлою й доброю,
Землю голублячи,
А я гляну з-за обрію,
Білий світ люблячи.
Я позаздрю так щиро вам,
Тим, хто живе на землі.
В Бога випрошу миру вам
Й запашної ріллі.
Хай вам сіється й родиться,
Хай вам квіти цвітуть,
Хай добро у вас водиться
Й ваші діти ростуть.
А може колись чиясь дитина
Розгорне знічев’я книжку мою.
То буде для мене щаслива днина,
Заспіваю я птахом в зеленім гаю
Якщо Бог дозволить, прийду на землю
І, невидима, стану серед полів.
Я жила недаремно, творила ревно,
А мій вірш з часом не обмілів.
Молися, сину
Молись за Україну, сину мій,
За ту стражденну рідну Україну,
То, може, Бог почує голос твій
І зглянеться на тебе, на дитину.
Забудуть люди, що таке війна,
Та матерям довіку будуть снитись
Сини, котрих давно уже нема,
І мріям не судилося здійснитись.
Сказав Господь прощати ворогам.
Ми простимо, хоч важко те збагнути.
Та матері ніколи не простять
Синів, котрих не можна повернути.
Так повелось з прадавніх тих віків,
Придумано не нами, не віднині:
Впаде сльоза на голови батьків
І на дітей, котрі ні в чім не вині.
Молися, сину. Молитви твої
Почує Бог і порятує грішних.
Настане мир, заквітнуть солов’ї,
Осушить сльози матерів невтішних.
Пошли нам, Боже, миру на землі,
Хай Ангел нас оберіга незримо.
Хай буде хліб на нашому столі,
А чумаки сіль привезуть із Криму.
Навіщо ви прийшли на Україну?
Чомусь гудуть так сумно поїзди,
Чомусь так сумно калатають дзвони.
Гортає хтось неписані закони
І розкидає долі на льоди.
Котрась із них дісталася тобі,
Така сумна і незавидна доля:
Не повернувся ти з чужого поля,
Лишив дружину й матір у журбі.
Маленький син ще того не збагнув.
Він виросте і все збагне потому,
А ти вже не повернешся додому.
На вірність Україні присягну.
Невтішна мати посивіла враз.
Таке не забувається з роками.
Не треба співчуття ні пишних фраз.
Якби могла, то власними руками
Спинила б кулю, що убила сина.
Якби могла… Загинула б сама.
То син її, колисана дитина.
Його запам’ятає Україна.
Не треба нагород. Його нема…
Ідуть дощі. Край неба спохмурнів,
Немов то не весна, а пізня осінь.
То не дощі, то сльози матерів,
Що за своїх дітей у Бога просять.
Молитва їхня у сльозах гірких.
- За що ти, отче, молодих таких?
У чому наші діти завинили?
Хіба у тім, що край свій боронили.
Ідуть дощі… Чи матерів нема
У тих, що хлопців наших убивають?
Слугують сатані. І не дарма:
Вони на смерті гроші заробляють.
Чом не навчили ви синів своїх
Не проливати безневинно крові?
Якщо ви не навчили їх любові,
То не питайте, що чекає їх.
Хто меч підняв, той згине від меча.
Навіщо ви прийшли на Україну?
Лишити смерть і втомлену руїну?
Чекає вас неслава втікача.
Що їм робити на моїй землі?
Що їм робити у моєму краї?
Невже Господь таких не покарає
За сльози матерів, за їх жалі?
Так часто сниться…
Чомусь так часто сниться наша хата.
І я мала, і діти за столом.
Напевно, ми з війни чекали тата.
Пашіла піч своїм живим теплом.
Пеклись паски, бо ж незабаром свято.
- Христос Воскрес! – Воістину Воскрес!
Якби на свята повернувся тато.
Та на землі поменшало чудес.
Вернувся тато, дякувати Богу.
Прийшов десь через рік . Але прийшов.
Дивився на дітей. Росли без нього.
Він крізь війну проніс до них любов.
Суворий був і все ж… Такий домашній.
До мирного життя він звикне ще.
Мій батько плакав. Це було так страшно.
Така сльоза до серця пропече.
Гірка сльоза за тими, хто загинув.
Схилилася у розпачі зима.
Він відчував якусь свою провину,
Що він живий, а багатьох нема.
Тут вашої вини немає, тату.
Війна скосила майже пів села.
Біда зайшла, либонь, у кожну хату.
Такий був час. Страшна війна була.
Вас Бог беріг. Бог змилувавсь над нами.
Ви повернулись – і Йому хвала.
Заради нас і втомленої мами,
Що нас шістьох плекала, як могла.
Минуле сниться. І сльоза – мов хмарка.
Все таке рідне і таке моє.
Йде по селу заплакана поштарка
І досі «похоронки» роздає.