Рік змії

Приповзла змія.

– Відчиняй. То я.

А ще прийде змій,

Чоловік мій.

– А я хату нічию

Нізащо не відчиню.

Тут житимуть люди.

А змій тут не буде.

Повзи собі в хащі,

Пошукай щось краще.

– Не боїшся мене?

Доки рік не мине,

Я володарка скрізь.

– А до нас ти не лізь.

Хоч ти мудра змія,

Та не дурна і я.

Тут у нас така, бач, справа.

Може десь ти й маєш право,

Та у наш християнський світ

Тобі лізти не слід.

Є у нас свої кордони,

Свої звичаї й закони.

Тобі не повезло:

У нас змії – це зло.

Можеш мати одну лиш втіху.

Якщо всупереч волі неба

Хтось начебто і вірить в тебе,

То лиш для жарту, то лиш для сміху.

Бо закони змії –

Це закони твої.

То повертайся у свій світ.

А людина мусить лиш те робити,

За що не соромно і що слід.

 

На Андрія

Дівчата ворожили на Андрія:

Хто скорше вийде заміж і за кого.

Чи здійсниться чиясь таємна мрія?

Нехай здійсниться, і обов’язково.

З якого боку гавкає собака,

То звідти треба старостів чекати.

Або почути, хто про що балака.

– Йди принеси води, – звеліла мати.

Прикмета добра. Незабаром заміж.

– Та сядьте вже. Диви, я к роздурілись.

– Поганий знак. Чи довго їй сидіти?

І сумно від такого ворожіння.

Але ж кортить. Як злодія украсти.

Стоїть зірок небесне безгоміння,

Когось рятує ангел від напасти.

Ведеться з покоління в покоління

Те незвичайне миле ворожіння.

Хтось вірить в нього, може хтось не вірить,

Та ворожити хочуть всі дівчата.

Десь долі ходять у небеснім вирі,

Вода ще має силу непочата.

Хтось магію віків перебирає,

Традиція від роду не вмирає.

Сміється срібний місяць в супокої.

Хто нас навчив премудрості такої?

Дівочу долю з воску виливати,

Собаку пампушками частувати.

Не просто частувати. Хай розкаже,

Кому найперше старостів чекати.

– Вдівець – молодець!

Вдівець – молодець! –

Лічить дівчатко

П’ятнадцяти літ.

Ще їй про заміжжя

Журитись не слід,

Та дуже їй хочеться знати,

Звідкіль старостів чекати.

Святий Андрій, невидимий, сміється

І дивиться поблажливо на нас.

Розваг він має досить про запас.

А за вікном пороша тихо в’ється.

Як жаль, що я давно вже не ворожу

Ні на Свят–Вечір, ані на Андрія.

Хоч душу часом спогадом тривожу –

І ожива дівоча давня мрія.

І ожива старенька наша хата

І калита, підвішена до стелі,

Веселі хлопці і сумні дівчата –

Напевне, ворожіння невеселі.

Та сумувати ніколи, бо треба

На коцюбі вже їхати «до міста».

– А що купляти?

– Калиту кусати.

– Як будеш сміятися,

То будем по зубах писати.

А пишуть сажею.

Отут вже не до смутку.

Аби там що, то засміятись мусиш.

Без рук ту калиту ніяк не вкусиш.

Дівчата ворожили на Андрія.

 

Старість (про одну самотню пані)

Сидить у фотелі поважна пані.

Сиве волосся, у зморшках чоло.

Та пані думає про кохання,

Якого може і не було.

Вона не любить розповідати,

Скільки їй зим і скільки їй літ.

Дуже не гречно про те питати,

І про те знати нікому не слід.

В пані вже, мабуть, розум дитинний.

Зорить сердито на світ вона.

Хоч той світ перед нею ні в чому не винний.

Просто пані стара і зовсім одна.

Сидить у фотелі самотня пані,

Лице їй скривило від заздрості й злості.

На непогоду викручує кості.

Важко завбачити щось зарання.

Сонячний промінь на перснях грає.

Очі від нього відвести трудно.

Вже не живе і ще не вмирає.

Дуже самотньо їй і дуже нудно.

А були колись і скарби, і обслуга,

А зараз нема вже нічого власного,

Ні майбутнього, ні сучасного,

Тільки минуле. І жодного друга.