Сліпі ( до міжнародного дня сліпого. Було б смішно, якби не було сумно)

Ми сліпі. І не бійтеся того слова.

Ясна річ, не у слові, у змісті суть.

Сліпота, повірте, річ загадкова,

І ніякі провидці нас не спасуть.

• То нічого. Бог заплатить вам сторицею.

Нам лишається вірити і чекати.

Ну, а поки що ходимо з патерицею.

Тільки ще треба десь її дістати.

Кажуть, тепер вона триста гривень коштує.

Добре, якщо кошти є.

Треба купити. Буде дорожча.

То кому треба іти на прощу?

Вам, вам, мої хороші.

Що на сліпих відмиваєте гроші.

Ми повносправні, не з особливими потребами.

Послані на землю небом ми,

Щоб люди навчились добро творити.

Бо інакше як жити?

Та люди на добро скупі.

Однаково їм, що ми сліпі.

«Добре, що сліпий не я

І не дружина моя.

А там – хай трава не росте»

Дякуємо й за те.

Та й смітять грішми,

Праведні й грішні.

Інколи, як-от на день сліпого,

Приходить до нас поважний начальник.

Дива тут нема. Що ж тут такого?

Поважний такий, стаж за плечима.

Тоді ставиться електричний чайник,

І, це вже дуже цікаво,

Начальник з зав’язаними очима

Сам собі наливає каву.

• Суперово!

Не те слово!

От і вичерпана його місія.

Йому ніколи. Треба йти.

Не може кілька хвилин знайти,

Аби побути на нашому святі.

Отакі вони, ситі й багаті.

Було б смішно, якби не сумно,

А все ж весело і вкрай нерозумно.

Тільки не кажіть, як ви щиро нас любите.

Знаємо те, чули не раз.

Краще скажіть без всяких образ,

Чим ви нам допоможете.

Не можете?

Опустіться на землю з грішних висот.

Не треба ні з кого знімати окови.

Помогти не можете, то від ваших щедрот

Киньте гривню сліпому жебракові.

Ви мене в такі урочисті свята

Ніколи на сцену не випускайте.

Бо я часом можу не те щось сказати.

Що ж, аплодуйте мені і вибачайте.

 

Легенди не мовчать. Чи треба їх будити?

Легенди ходять по Долині,

У душу стукають комусь.

Живі і спраглі ще донині,

Про них судити не візьмусь.

Їх просто треба пам’ятати,

І діти з ними хай ростуть.

Казки нові, старі лиш дати,

А вічний сенс і вічна суть.

 

Чуже ми знаємо добре,

А свого… Аби хто навчив.

Ми були мужні й хоробрі.

Дзвін шабель і брязкіт мечів

Не лякав нас. Ми вміли любити,

Цінували жіночу красу,

Вміли честь свою боронити.

Богу дякували за росу.

І за сонце, за дощ і за вітер,

І за зібраний урожай.

Над усе любили на світі

Мирне небо і рідний наш край.

Та чи  треба легенди будити?

Може, хай собі втомлені сплять.

Що забути, а що відродити.

Та на місці віки не стоять.

Наші діти й онуки знають,

Що не завше воно так було.

Дні пливуть, століття минають,

А в легендах живе тепло.

Те тепло живе і донині,

Будить розум, тривожить душі нам.

Йдуть легенди собі по Долині,

А з ними наша минувшина.

Коли день заплющує очі,

Аби подрімати до ранку,

Тут серед темної ночі

Ходять легенди по замку.

Вони ходять тихенько, нечутно,

Щоб не розбудити віки.

А часом проб’є їх на смуток

Чи на пустощі навпаки.

Панянка тут ходить повагом.

Вона чекає коханого,

Єдиного і жаданого,

Й боїться зустрітися з ворогом.

Та страх цей її не зупинить:

Вона іде на побачення.

Зустріне чи не зустріне –

Це вже не має значення.

Сукню весільну притримує,

Зіткану із туману.

Для когось стає незримою,

Для когось таїть оману.

І лицар впаде перед нею

І меч покладе їй до ніг.

Вона розцвіте, як лілея,

А сукня – як білий  сніг.

Велике палке кохання,

Пронесене через віки.

Ця зустріч у них остання

Чи перша, навпаки.

Ходять легенди по замку.

А хто не вірить, ну що ж…

Спи собі тихо до ранку,

Душу свою не тривож.

Хто хоче зустріти панянку

І привидів не боїться,

Нехай заночує у замку,

До ранку нехай затаїться.

Легенди живуть щасливо.

А як же їх перевірити?

Аби побачити диво,

Треба у нього повірити.

 

Коли звучить гітара (пісні чи легенди)

Почула гітару –  і серце зайшлося.

Колись мені чути її довелося.

Співали дівчата з мого інтернату,

А ще вихователька вміла співати.

Вона під гітару відводила душу.

Її вже нема… А я згадую. Мушу.

Пісні, заборонені стінами школи.

Тепер тих пісень не співають ніколи.

Пісні чи легенди такі правічні,

Такі романтичні, такі трагічні.

У неї це добре виходило,

А нам, я певна, не шкодило.

 

Між собою ми звали її Іриною.

По-батькові якось їй не пасувало.

Брала гітару – і пісня линула.

З роками ніщо її не зіпсувало.

Звучить і досі, палка й закохана.

А гітара була тоді семиструнна.

І сльоза набігає, скупа і непрохана,

Така вже доросла і така ще юна.

 

В тій пісні було все доладно.

І просто було, і складно,

І задушевно так.

Серед полів широких

Дівчатко цвіло, мов мак.

І закохалось дівча те

Так пристрасно і навіки.

Серце її непочате

Глибинну любов ховало.

Та, як це часто буває,

Зрада підкралася нишком.

Сперечниця краща від неї.

А може й не краща, хто знає.

– Допоможи мені, мати,

Здолати сперечницю люту,

Або поможи дістати

Мені молодій отруту.

Дивилася в очі доні

І біль її розуміла.

– Для тебе нема заборони,

Якщо б покохати зуміла.

Коли нема щастя жаданого,

Нічого не можна зробити.

Спробуй забути коханого,

Якщо вже змогла полюбити.

– Та як же ж забути, мамо,

Коли він найкращий в світі?

І плакало те дівчатко,

Як вміють плакати діти.

 

В глибокій тіснині Дар’яла

Цариця Тамара жила,

Чоловіків чарувала,

Бо дуже вродлива була.

І там крізь туман серед ночі

Світився вогонь золотий,

І лагідний голос жіночий

Так пристрастно кликав: прийди.

Нікого вона не любила.

Любила одну лише ніч.

А потім безжально губила,

І знову лилась її річ.

Лиш Терик в глибокій тіснині

Порушував тишу нічну.

Сварилися з хвилями хвилі,

Ховали свою таїну.

А Терик в глибокій тіснині

Грізно гримить і донині,

Та все, що він бачив і знає,

Нікому не відкриває.

 

А ще легенда чи пісня,

Повна романтики й суму.

У лісі над тихим Дунаєм

Жила собі фея-красуня.

Була безтурботна й бентежна,

І найвродливіша в світі,

І якось необережно

В рибальські потрапила сіті.

Злякались рибалки, та з ними

Був хлопець по імені Марко.

Вхопив він красуню в обійми

І цілував її жарко.

А фея-красуня сміялась,

Дивилася Маркові в очі,

А потім раптом пропала,

А хвилі сміялись і плакали.

А Марко несамовитий

Ходив понад води глибокі,

А потім у хвилі кинувся,

Шукаючи фею і спокій.

А фея жила безтурботно,

Ніхто її більше не бачив,

І Маркове серце забрала,

А хвилі сміялись і плакали.

 

Вже якось так дивно ведеться на світі:

Людини нема, а вона ще нам світить.

Людина – як зірка… От тільки гітара…

Звучить, наче пам’ять, покута чи кара.

Аби лиш звучала замріяно й гордо,

Щоб спогад будила звабливим акордом.

Згадати її, молоду і засмучену,

Що могла під гітару змахнути крильми,

Оту виховательку, болем замучену,

Що була ще майже така, як ми.

Мені тоді юній здалося,

Що у неї щось не збулося.

Нехай хоч тепер збудеться,

І її ім’я не забудеться.