В осінньому лісі

А ліс мене зустрів

Осіннім тихим гудом

І шелестом листків,

Що килимом лягли.

І я собі здалась

Таким маленьким чудом,

Що Бог мене створив

Для радості й хвали.

Сиджу серед дерев,

Чи знахарка, чи мавка,

Валяється довкіл

Осінній бурелом,

А десь неподалік

Чужий собака гавка,

Сумує, може, він

За літом і теплом.

Я знаю, то не вовк,

То наш людський собака,

Побачив щось не те

І  гавкає давно.

А може просто він

Так з осінню балака,

Собаки бачать те,

Що людям не дано.

Листочок на плечі

Затримавсь на хвилинку,

Ось зараз упаде,

Лишивши теплий слід.

Якби ти те збагнув,

Мій безтурботний синку,

Що матері твоїй

Вже так багато літ.

Літа собі спливли,

Не віриться ще й досі.

Над прикрощами дня

Сміялися удвох…

Це може шурхотить

Моя остання осінь.

Того ніхто не зна,

Те знає тільки Бог.

 

Снігоцвіти, або сніг окрути

 

І знов зима…

Зима стояла біля брами,

Трусила сніг із рукава.

Я не ховала сліз від мами.

Вона таки була права.

Я не для нього, не для нього,

Він не для мене, ясна річ.

Зняла б матусину тривогу,

Якби не та зимова ніч.

• Не треба плакати, дитино.

Сльоза – порадниця не та.

Собака гавкає за тином,

Дороги снігом заміта.

Сміється віхола зловтішно.

• То не причина для плачу.

А я стою,

До болю грішна,

Ковтаю сльози і мовчу.

Як жаль, що я не маю доні.

Я б відвела її печаль,

Як моя мама у долоні

Збирала мій дівочий жаль.

І знов зима, знов заметілі,

Дорогу снігом заміта.

Музики грають на весіллі

Через усі мої літа.

 

Дивовижа

Коли зима на видноколі стане,

А з нею заметілі і морози,

Не віриться, що сніг колись розтане,

Що зашумлять колись весняні грози.

Холодна білість землю покриває,

Така безмежна і така байдужа.

Зима крокує невсипущим краєм,

І допікає всім зимова стужа.

А може і не всім. Он на санчатах,

А он на ковзанах, а он на лижах

Катаються і хлопці, і дівчата.

• Ну не зима, а справжня дивовижа.

 

Меливо

Заметіль мете – не видно світа.

Замела дороги і стежки.

Виє хуга, мов несамовита,

Котиться по лісу навпрошки.

Що їй ми, нікчемні кволі люди?

Нас вона, либонь, не поміча.

Думає, що вже весни не буде.

Ще, бач, снігу їй не вистача.

• Сипте ще! – і небо закушпелило.

Посила зима свого гінця.

Меле млин, і те холодне меливо

Сиплеться на землю без кінця.

 

 

 

Весноспіви

 

Невже тобі за веснами не жаль?

Порушені традиції одвічні,

І тут нічого вже не вдієш ти.

Весна приходить в лютому чи в січні,

Хоч мала б лиш у березні прийти.

І душу огортає меланхолія,

Хоч весело у нашому дворі.

Вже незабаром зацвіте магнолія,

Хоча зима ще на календарі.

І вітер віє теплий і здивований,

Не знає, в яку пору він живе,

Насичений хуртечами зимовими,

А вже весна нашіптує нове.

Весна така бентежна і тривожна,

Вона для нас, а може й не для нас.

І розуміє це істота кожна:

Весна прийшла – і вже любити час.

Немає наче теми для розмови,

Ще люди не готові до весни.

Мені чомусь ще сняться сни зимові,

Зав’южені такі зимові сни.

Холодні сни, а день такий весняний,

Що хочеться полинути у даль.

Ну як тобі живеться, мій коханий?

Невже тобі за веснами не жаль?