Не попрощались

Я так люблю осінню позолоту

І смуток яворів,

І тишу вечорів.

Так хочу, аби ти мене зустрів,

Як і колись, достоту.

Зітхав десь вітер пахощами хмелю.

Цей вітер мій.

Не віриться й самій…

І хочеться сказати: – вже не смій.

Все, що зібрала, самотужки змелю.

Я не спитаю, з ким сьогодні ти,

Не дорікну, нічим не дорікну.

Єдиному на вірність присягну.

Ти скажеш, що пора тобі вже йти.

Що ж, не тримаю. Йди. Не маю зла.

Не пригорну тебе, не приворожу.

Лиш тільки осінь смутком розтривожу.

Вона така, як і колись була.

Поплачу над розкиданим камінням,

Його збирати я вже не візьмусь.

Зустріла мене осінь безгомінням,

Така сумна й зажурена чомусь.

Чого ти, осінь? Що лягло на душу?

Чом журишся і хлюпаєш дощами?

Я вже стара. Нічого вже не мушу.

Лиш тільки жаль, що ми не попрощались…

 

Осінній виклик

Вже не мріє над покосами

Жайворова пісня.

Ходить вітер поряд з осінню,

Ходить осінь пізня.

Обірвала листя змучене

З явора і клена.

Тихим розпачем засмучена,

Вже взялась за мене.

 

Заплітає осінь пізня

Світ туманами.

Засмутила мене пісня,

Пісня мамина.

Хтось підходить під віконце

Моїх снів та мрій.

Чи то місяць, чи то сонце,

Чи то милий мій…

 

Осінь сумно прокурликала,

Журавлів у вирій провела,

А потім вже мене покликала

У принаду затишку й тепла.

Я покірно так скорилася,

Бо зима – це значно гірше,

І за столиком вмостилася,

Щоб нові писати вірші.

То нічого, осене,

Що ти така тужлива.

Я з тобою, осене,

Колись була щаслива.

А тепер лиш спогади

Стукають у шибку.

Осене, голубонько,

Не минай так швидко.

 

Осінь тихо засміялася,

Тут-таки й заплакала дощем.

Я на таке й не сподівалася,

Що в душі озветься біль і щем.

То нічого, люба осене,

Ми до сліз давно вже звикли.

Кинем в небо запорошене

Свій осінній виклик.

Хтось почує та й одізветься

Журавлем із вирію.

Я тобі, моя провіснице,

Добру пісню вимрію.

 

Переболить

Ранками-світанками

Небо заколисано.

Вже про осінь зіткано,

Вже про дощ написано.

Обізвуся, вір мені,

До старого клена.

Листям ще не зірваним

Зашумить до мене.

Обізвися, друже мій,

Розпогодь тумани.

Милий мій одружений,

Я ж прийшла до мами.

Розкажу про смуток свій –

Може легше буде.

Ти ж нікому не кажи,

Щоб не знали люди.

Клен у розпачі шумить –

Так мені здається.

Тільки вітер-вітровій

Знай собі сміється.

– Все пройде. Переболить.

Смутку твого вервиця

З журавлями полетить,

А назад не вернеться.

 

Ти все забудеш

Така нереальна тиша,

Немов із туману зіткана,

Глибока і врочиста,

Немов і справді жива.

Ми з тобою в тій тиші присутні,

Все, що сказано, втратило сутність,

І обійми, і поцілунки,

Наші погляди і слова.

Як же так, що не в парі ми досі?

Дорікне нам колишня осінь.

Ми забудем її, забудем,

Лиш у спогадах десь промайне.

Ти без неї щасливий будеш,

Все забудеш, забудеш, забудеш,

Урочисту незайману тишу,

І ту осінь сумну, і мене.