Краще доля власна
Осінь…
У тому слові
Шурхіт зів’ялого листя
І хвилювання вітрів.
Осінь…
Спогади не випадкові,
Як колись я
Закохалася в неба просинь,
І як мене ти зустрів.
Ми були заскочені
І дивувалися,
У вітрах ховалися,
У дощів питалися:
Коли вже нарешті просинь?
Осінь…
Горобиною увінчана,
Калиною закосичена.
Доля моя –
Не моя, а позичена.
Не треба, дівчата,
Долю позичати.
Бо позичене, щоб ви знали,
Треба віддавати.
Бо позичене – не своє.
Краще доля власна,
Яка вже є.
Сяйнула осінь…
Сяйнула осінь
Своїм теплом,
Хлюпнула синню,
А вітер міряв
Своїм крилом
Ту даль осінню.
Сердитий вітер
Таки піймав
Ту чорну хмару.
А я і досі
Серед примар
Шукаю пару.
Сміється осінь
З моїх шукань,
Туман регоче,
А я сприймати
Світ без бажань
Ніяк не хочу.
Ні сумувати
Серед розлук,
Ані радіти.
Забрала доля
Все з моїх рук.
Лишились діти…
Надія на весну
Хтось тихо плаче на струні.
То, може, вітер.
Він загубив в холодні дні.
Осінні квіти.
Тепер шкодує і рида.
Та що поможе?
Їх повернути до життя
Ніхто не зможе.
Ти вже не рви свою струну –
Все надаремне.
Надія тільки на весну,
Вона поверне.
Весною оживуть гаї,
Як справжнє диво.
Ти тільки клич, чекай її,
Люби правдиво.
Чекай, допоки…
В осінньому саду
Дзвеніли солов’ї.
Ти скажеш, що такого не буває.
Ти просто не зважай,
Що вже осінні дні,
Що осінь скрізь багрянці розкидає.
А солов’ї дзвенять,
Витьохкують в душі,
А ти смієшся з вигадки моєї.
Їх чує листопад,
Їх чують спориші –
І оживають скривджені лілеї.
Невже не чуєш ти
Той солов’їний дзвін?
Невже тебе лякає люта хвища?
Тоді то не любов,
Тоді це ще не він,
Та з кожним днем твоя весна все ближче.
Я принесу росу
Світанкових гаїв
І напою тебе, й зволожу очі.
Тоді почуєш ти
Весняних солов’їв,
Тоді у грудях серце затріпоче.
Час осені
А осінь собі була,
Золота і сумна до щему.
Всім доводила теорему,
Що у неї свої права.
Ходити собі поміж нами,
Доторкатися до беріз,
Багрянцями тішити ліс
І вальсувати з вітрами.
Постій, зупинись, не вальсуй
І вітри зупини у леті.
Хай художники і поети
Намилуються на красу.
Постій, не спіши, не зривай
Ще живого осіннього листя,
Там дрімає, немов у колисці,
Тепле літо і юний розмай.
Та осінь не чує нас.
Їй не жаль ні розмаю, ні літа.
І весела, й несамовита,
Все зриває – настав її час.
Весною знов заквітне зілля
Я заблукала між вітрами,
А дуб сміявся наді мною.
І осінь піснею хмільною
Мене зустріла біля брами.
Мене зустріла й зупинила.
– Постій зі мною хоч хвилину.
Я незабаром вже полину.
Перед тобою завинила.
Про твою долю не подбала.
А рушники лежать у скрині,
І хлопець ходить в самотині,
Той, на котрого ти чекала.
– Про рушники… Звідкіль ти знаєш?
– Затям, я майже чарівниця.
Ще хлопець той… Тобі насниться,
Той, на котрого ти чекаєш.
Туманом стан мій огорнула,
Листки лягли мені на плечі.
Мені казала дивні речі,
Та я нічого не збагнула.
Щось говорила про кохання,
Була у розпачі й тривозі,
І капали холодні сльози.
– Ця наша зустріч вже остання.
Весною знов заквітне зілля –
І старости прийдуть до хати.
Готуйся, дівко, до весілля.
І незабудь мене згадати.