Колись…

Колись давно журились сосни в лісі,

Троянди гордо квітли в квітниках,

Сміялась хата в білих рушниках.

Там біля квочки ціпали курчата,

І мама, молода, з війни чекала тата.

А на горісі

В гніздечку виколисувалась доля.

Гінка тополя

Хилила віти і хотіла розказати

Мені якусь далеку таїну.

Вона гадала, що я мушу теє знати.

Та я її не слухала.

Цвіли лілеї…

Мені було, признатись, не до неї.

 

А колись так безхмарно мріялось,

Та з роками усе розвіялось.

Приземлило життя. А мрії,

Наполохані життєвими бурями,

Розлетілись листочками бурими.

Мене, незчулася коли,

Й до шлюбу повели,

А потім розлучили та й покинули,

Як на узбіччі,

Мені лишивши біль і відчай.

І я,

Уже без мрій і нічия,

Думала, як мені вижити,

Незасіяне поле вижати.

Перейшовши крізь самоту, збагнеш:

Що посіяла, те й пожнеш.

Якщо не посіяла, то й нічого жати.

Чого чекати?

На кого нарікати?

Сміялась гінка тополя

А з-за тополі

Виглядала доля.

Я журилася,

А вона накивувала, сварилася:

• Ти бачиш, що ти наробила?

Кого любила?

За що любила?

Отаке-то, матінко, моя нене.

Незасіяне поле не для мене.

Пізнувато я те зрозуміла.

Не додумалась чи не сміла…

А тепер смію.

Правда, не дуже щось вмію,

Та спробую.

Не зі злобою,

А з добром та ласкою,

З людською підказкою.

І засіяне поле заколосилося!

Видно, долею так судилося,

Аби слово моє відродилося,

У людські серця попросилося.

Мені випала доля поета

Ворожити на зорях мені не дано.

Ворожити на веснах боюся.

Бо найкращі мої вже минули давно,

На чужих ворожить не беруся.

Чужі весни нехай і живуть, і цвітуть,

Хай бентежать і серце, душу,

Хай вже буде, як є.

Що було, те моє.

А що буде – я знати не мушу.

Доживу, допливу до якоїсь межі,

Досміюсь, доцвіту, доспіваю,

А що потім – про те мені, Боже, скажи.

Я сама достеменно не знаю.

А коли за межею нічого нема,

Тільки Стікс чи Геєна чи Лета…

Що ж, однак я жила, і жила не дарма:

Мені випала доля поета.

Це не подвиг, я знаю, змирилася з тим.

До поетів давно вже всі звикли.

Ти пробач мені, доле, що болем святим

Я колись тобі кинула виклик.

Нерозумна була, запальна, молода,

Уявляла життя, наче казку.

А життя протекло, як крізь пальці вода,

Дарувало і сльози, і ласку.

Не судилася слава ні гроші мені,

Я не плачу за тим, не жалкую.

Та судились мені зорекрилі пісні.

Їх я Богу і людям дарую

 

Як на тому портреті

Я вдруге народилася чи втретє,

А може й так, що я завжди була,

Така сама, як на отім портреті,

Лиш бракувало крихітку тепла.

Бракувало і слів, і мелодій,

Бракувало – аж мерзла душа.

Викрав хтось мене, мабуть, що злодій,

А вернути щось не поспішав.

Викрав хтось… Ну, а я не пручалась,

Знать, комусь я потрібна була.

Я із сонцем і вітром прощалась.

І черемха так буйно цвіла.

Запах той владно линув над світом,

Не сховатись від нього ніде.

Може став він для когось привітом,

Хтось в полоні його пропаде.

Та полон цей звабливо солодкий,

Серед мороку тиха світлінь.

Жаль, що вік у черемхи короткий,

Тільки ягід солодка гірчіть.

Я родилася вдруге чи втретє.

Що журитись? Чи років шкода?..

Як на давньому тому портреті,

Така ж гарна, така ж молода…

Я надовго залишусь земною,

Чи на місяці, чи на роки.

Хтось з цікавістю стежить за мною,

Мовчки дивиться з-під руки.

Може буду для когось любою,

І прекрасною, і хмільною,

Може стану чиєюсь згубою –

То не треба журитись за мною.

Буду птахом кружляти над світом,

Свою пісню високо нести,

Може стану черемховим цвітом,

Щоб запахнути і відцвісти.

Як на давньому тому портреті,

Буду гарна і молода,

Бо на нашій казковій планеті

Все прекрасне: і квіти, й вода,

І високе осяяне небо,

І дощі, і разючі громи.

Я з портрета гляну на тебе –

Й знову разом будемо ми.