Осінні мелодії (в мінорі)

 

Найкраща в світі осінь

Мені так багато літ.

А зим ще більше.

То може мені вже не слід

Писати вірші?

Може просто собі відійти

У тиху просинь?

Може, я б відійшла, якби не ти,

Холодна осінь.

Як тебе я покину,

Таку саму?

Як тебе я покину,

Таку сумну?

Нікому буде тебе

Розрадити.

Нікому буде дощі

Громадити.

Я твої вітри подолаю,

Я тобі коня осідлаю,

Буду твої дощі громадити

І знайду, чим тебе розрадити.

Я розчешу твої мокрі коси –

І будеш ти найкраща в світі осінь.

 

Не завинили ми

Ми сидимо удвох,

А розмовляти ні з ким.

Ми стали вже чужі.

Чужі уже давно.

Та самота удвох

Висотує всі мізки.

І дивиться на нас

Та осінь крізь вікно.

Незручно якось їй

Дивитися у вічі.

І відвернулась я

Від темного вікна.

Приходила до нас

Вона не раз, не двічі.

Мабуть, тому тепер

Заплакана й сумна.

Не плач і не сумуй.

Поговори зі мною.

Розрадь мене, розваж,

Або приколиши.

Озвися на мій біль

Бентежною струною

Або найкращий вірш

Зі мною напиши.

Зітхнула вітерцем,

Заплакала дощами

І тихо відійшла

Від нашого вікна.

Ми з осінню, либонь,

Так і не попрощались.

А що я їй скажу?

Що відповість вона?

То може й нам отак

Безслізно попрощатись

І тихо розійтись

В свої самотні сни?

Не завинили ми,

Нам нічого прощати.

Опали почуття,

Як листя восени.

 

Одеська осінь

Упала зірка просто в тихе плесо,

Скупалася і згасла у воді.

Чомусь згадалась приспана Одеса.

Які тоді були ми молоді!

Світили зорі, прибрані і чисті,

На неба оксамитовому тлі.

Холодне море, і якесь врочисте,

Немовби святкувало ніч землі.

А ми співали й сперечались палко,

А хтось шукав кохання вже миттєвого.

Блукала осінь по одеських парках,

Та це не мало значення суттєвого.

На море навівала прохолоду

І стежила за нами, як сновида,

І кожній з нас подарувала вроду

Одеська тиха осінь ясновида.

Свої дощі у прискринки сховала,

Подарувавши нам погідну днину,

Нам заздрила, за нами сумувала,

Бо згадувала молодість єдину.

Бо молодість чому б і не згадати?

Найкращі мрії, чисті сподівання…

Її ще не обтяжують ні дати,

Ані розлуки. Тільки лиш кохання.

 

Осінь віщувала нам розлуку

Сміялась осінь золотавим сміхом,

Така сумна й весела водночас.

Сховалась десь за маминим горіхом

Й дивилася, примружившись на нас.

Чомусь не йшла із нашого городу

І шурхотіла листям у садку.

Собі обрала гарну нагороду –

Калини кущ – окрасу отаку.

Пливли по небу низько чорні хмари,

Вже сіяв дощ, холодний та сумний.

Стояла я ще в парі й вже без пари.

Ти був ще мій і зовсім вже не мій.

Ти ще стояв, тримав мене за руку

І говорив якість пусті слова.

Вже осінь віщувала нам розлуку,

І знала я: вона була права…