Сумний вінок для Юліана
СУМНИЙ ВІНОК ЮЛІАНУ ВОВКУ (СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ)
Кладу своєрідний вінок на твою могилу, дорогий наш товаришу Юліане. Власне, не вінок, а слово своє. І нехай воно тобі не вадить, нехай легким пухом ляже тобі на груди, а поміж людьми нехай залишиться світлою пам’яттю про тебе і про твої пісні.
Ні, це не буде повна чи скупа біографія Юліана Вовка. Хоча може й вартувало б. Але не хочу послуговуватися датами. Це буде просто людський спомин про талановитого музиканта, творця пісень. Те, що він керував капелою бандуристів «Карпати» – це була його робота, яку він виконував, як міг, як умів. Комусь це подобалося, комусь не дуже, як це буває завжди. А от «Струмочок», спершу дівочий, а потім жіночий ансамбль, – це було зовсім інше. Це була його творчість. Юліан плекав свій ансамбль, беріг його від буденного стандартного звучання. Юліан керував «Струмочком», але ми, учасниці ансамблю, були частинкою його життя: він вчився з нами в школі, а потім дорослішав разом з нами, мужнів, набирався досвіду і вже не міг ставитися до «Струмочка» просто, як до своєї роботи.
Юліанове життя склалося нелегко. Ще хлопчиськом до рук йому потрапила сумна знахідка війни. Поранення і повна сліпота. Отже, школа для сліпих дітей. На щастя, ніяких слідів на обличчі. Чи легко було юнакові адаптуватися? Не думаю. Але про те він ніколи не говорив.
В школі Юліан вважався красенем. Дівчата мліли за ним. Він не обділяв їх своєю увагою, та все ж віддавав перевагу музиці. Годинами міг сидіти над нотами і вчився, вчився. Грав на баяні, на піаніно, на домрі, кларнеті і на клавішнику. А ще на чому? Та Бог його знає, на чому ще. Мені тоді здавалося, що всі інструменти просто беззаперечно корилися йому.
Закінчив школу. Була єдина думка: вступити у львівське музичне училище. Та до екзаменів так і не дійшло. Послухали Юліанову гру і чесно сказали:
– Граєш ти прекрасно, та ми тебе не приймемо, бо ти сліпий.
Було таке в радянські часи. Сліпий мусив долати неймовірні труднощі, аби кудись поступити. Звичайно, і в ті часи, як і зараз, люди траплялися всякі. Поїхав Юліан в Дрогобич, а там, немало подивувавшись з його здібностей, сказали:
– На першому курсі тобі, хлопче, нічого робити.
І прийняли Юліана на другий курс.
Вчиться Юліан. Сумує за Львовом, але вчиться. Бо що вдієш? Такі реалії.
А у нас на підприємстві, де працювали сліпі робітники, вся художня самодіяльність занепала – Юліана нема. І «Струмочок», і духовий оркестр, і інструментальний квартет. Забігали всі, заметушилися. Тоді, щоправда, за художню самодіяльність трохи-таки вболівали. Вже не знаю, яким чином, на які важелі треба було натиснути, але Юліана таки перевели у львівське музичне училище. Ясна річ, на другий курс.
– Ти перехитрував нас, – сказали Юліану Вовку в училищі. А він що? Та нічого. Скромно промовчав та й став вчитися тепер вже у Львові.
Потім була консерваторія. Навчання і робота. Роботи було багато. Робота і творчість.
Як люди ми буваємо всякі: грішний кожен по-своєму. Бо тільки Бог безгрішний. Мав свої мінуси і Юліан. Як людина. А як музикант, як творець пісень, обробок, – це був талант беззаперечний, і того не можуть заперечити навіть Юліанові найбільші недоброзичливці. А вони, ті недоброзичливці, безумовно, були, їх просто не могло не бути, бо вони – супутники всякого таланту.
Коли Юліана не стало, була надія, що його пісні вийдуть хоч маленьким збірничком. Пісні і обробки. Тепер знаю: не вийдуть. Не вийдуть ніколи. Все занадто просто і банально: нікому за це взятися. І якби навіть хтось такий знайшовся, то не мав би такого права – є близькі і рідні. Але вони тим займатися не будуть. І не дозволять іншим, бо вони – спадкоємці і Юліанових пісень, і Юліанової слави. А пам’ять? Обійдеться якось без них. І обходиться. Тільки-от… Юліанові пісні розійдуться сиротами по світу, загублять своє авторство, в кращому випадку стануть народними – найвища нагорода для автора. А було й таке, що ті пісні привласнювали собі маститі композитори. Було таке, і я це знаю не з чужих слів. Мені самій доводилося відстоювати авторство пісні Юліана Вовка «Ой ти, струмочку» на слова Миколи Шпота. А «Галичаночка» на вірші Миколи Красюка? Скільки виконавців, і талановитих, і не дуже, часом співали ті пісні натхненно, а часом перекручували їх на свій копил. А що зробиш? Співати ж не заборониш.
І не знав Микола Вінграновський, що його прекрасні вірші Юліан Вовк поклав на музику – і зазвучала ніжна і голублива «Колискова». Кращої мені не доводилося чути. Не знав про те Микола Вінграновський. Бо звідки б мав знати? Ми все збиралися, та так і не зібралися надіслати ту пісню славному шістдесятнику. Одвічне наше: «нехай там, колись». А з добрим словом завжди треба поспішати, бо часом можна і не встигнути. Так і вийшло.
«Весняний цвіт», «Берізка», «Зоря вечірня», «Шкільна», «Королівна», «Я стану казкою». А ще… Розгубилися по світу. І ніхто вже ті пісні ніколи не збере.
Мені інколи здається, що я сама в себе вкрала пісню, бо пішла з того невичерпного співучого гурту, з жіночого ансамблю «Струмочок». Такого гурту не було, більше нема і не буде. Жаль, що не знайшлося нікого, щоб віддати йому належне, підтримати його, а може й підняти на п’єдестал, бо він того вартує. Кожна зі «струмчанок» народилася з піснею – і це було головне. Пісня була понад все. Можна було поступитися місцем, відпусткою, премією, тільки не піснею. Це була власність кожної з тих співучих жінок, котру ніхто не міг відібрати. Співали до концерту, під час концерту і після концерту. Могли співати годинами, і жодна пісня не повторювалася. Це був воістину божий дар. Це була винагорода за всі злигодні і митарства, що витримувала кожна з нас. У кожної було щось своє, і те «щось» виливалося в пісні. Зболена і тужлива, весела і задирикувата, щемлива і закохана, прадавня і сучасна, пісня шукала свого слухача і неодмінно знаходила. І той, хто чув ту пісню, вже не міг її забути ні тепер, ні завтра, ні колись…
Ой ти, струмочку,
Срібна водичко,
Куди біжиш і що несеш?
Кому – кохання,
Кому – розлуку,
Мені ж нічого не даєш.
Прості і незамудровані слова. І вже забулося, що належать вони Миколі Шпоту, а мелодію придумав наш керівник Юліан Вовк. Якимсь дивом пісня перелетіла через кордони, через моря і океани. Дехто з композиторів намагався присвоїти її собі (Бог їм суддя). А пісня таки стала народною – і це найвища похвала і нагорода для авторів.
Я щаслива, що стояла біля витоків того тоді ще дівочого ансамблю. Ми співали – і це було головне. Ми ладні були терпіти дискомфорт, важку і довгу дорогу в незручному автобусі – аби співати, аби нести свою пісню до людей. Ми любили пісню, а пісня любила нас. Вона лягала нам на уста, жила в наших серцях, а коли вихлюпувалася, то несла людям добро і полегкість. Бо та пісня була від Бога.
Від Бога наша пісня, наша мова,
Від щедрості ми сущі на віку.
Від Божої любові колискова
Нам душі зігрівала в сповитку.
Краще не скажеш і не заспіваєш. Тоді душі розкривалися у тих, хто співав, і у тих, хто слухав. Тоді пісня жила, і ми жили разом з нею. Співали під баян, співали під інструментальний квартет, співали під оркестр, любили співати без супроводу. Такої любові до пісні важко було ще знайти.
Розумію, що дуже невдячна справа писати сумні вірші, а тим паче вводити їх у збірку. Але хіба поет, пишучи вірші, шукає вдячності? А може й шукає, але, якщо не знаходить, то обходиться якось без неї. Однак писатиме те, що йому пишеться, що вихлюпується з поетової душі.
А люди? Вони шукають скорше чогось веселого. Хоча… Хоча всякі люди всяке й шукають. Це вже так. І однак мені захотілося, так чомусь нестерпно захотілося зібрати все, що написане мною для Юліана, і помістити в збірку. Бо, думаю так, що ім’я його десь загубиться «на шляхах світової толоки», а того не хотілося б, бо ця людина, Юліан Вовк, вартує, якщо не слави, то світлої пам’яті.
Тому, дорогий читачу, прочитай і прийми ті сумні рядки, сумні, як пізня осінь. Тільки осінь настане ще і ще, а Юліана більше не буде. Не буде ніколи. Не буде і нас колись, то правда. Такий закон нашого буття чи небуття. Дай нам, Боже, щоб колись хтось і про нас згадав добрим словом, якщо ми того будемо вартувати. А зараз про Юліана. Кладу, Юліане, у твій вінок свої сумні вірші.
Біля могили плакала любов
Передчасно помер музикант і митець…
Ми стояли з похиленими головами…
Ні сльозами не вернеш його, ні словами,
Бо у кожного свій невблаганний кінець…
«Вічну пам’ять» йому побратими співали,
Говорили слова… І по темі, й без теми…
У жалобі дружина і діти стояли.
Тихо лілії плакали і хризантеми…
Раптом зойкнула тиша, мов чайка над морем.
І хитнулось у натовпі: «Це не дружина»…
«Мій коханий, єдиний!» – над болем, над горем,
І заквилила тихо вона, й затужила.
Тихо натовп завмер:
Що ж тепер?
І шептали тривожно:
– Як можна?
– Ми не проти таємних утіх…
Але так, щоб при всіх… Гріх!
А вона лиш одного любила в житті,
Та чогось не сказала, чогось не зуміла…
А тепер от посміла… Взяла і посміла…
На отім рубежі, на останнім путі…
І стояла вона у похміллі гіркому,
І зривалося з уст: «Коханий мій!»
Але він вже тепер не належав нікому:
Ні дружині, ні дітям, ні навіть їй…
Вкладали вже вінки й осінні квіти,
Вже дехто потихеньку відійшов…
Біля могили плакала любов –
І не посмів ніхто її спинити.
Біля могили плакала любов…
Вона ридала гірко і невтішно,
Була така висока і безгрішна,
Не чула пересудів і обмов.
Та що їй пересуди та обмови…
Пішов з життя, полинув за межу
Отой, хто вартий був її любові…
Я більше вже нічого не скажу…
Лиш не судіть її, жорстокі люди…
Були надії… Мрії… Не збулись…
Ви пам’ятайте: хто когось осудить,
Той буде кимсь осуджений колись.
***
Знайшла якийсь-то вірш,
Овіяний туманом –
І пам’ять розгорнула
Сутінь забуття.
У вірші тому сум
За нашим Юліаном,
Котрий покинув нас,
Котрий пішов з життя.
І довго смуток цей
Бринітиме у пісні,
Допоки відболить,
Допоки відпече.
І ляжуть, як печаль,
Осінні квіти пізні
Й впаде сухий листок
До когось на плече.
***
Тобі сьогодні квіти всі і свічі,
Тобі сьогодні наші всі пісні
Озвись до нас, дай руку з потойбіччя –
На перекір тамтешній таїні.
Хай тінь майне, хай птах тривожно скрикне,
Нехай озветься далина німа.
Та ти мовчиш. А ми ніяк не звикнем,
Що десять років вже тебе нема.
***
І осінь плакала за ним
Дощем рясним,
Молилася лілея на могилі:
«Прости й помилуй, Господи, бо ми,
Допоки залишаємось людьми,
Всі грішні. Ти один, що не згрішив.
О, Господи! Помилуй і спаси,
Бо сам єси
Розп’ятий за гріхи не за свої:
За наші, за його і за її…»