Та вороття нема

Вже повернулись шпаки,

А у нас навпаки:

Наша любов зібралась у вирій.

Я у зажурі щирій

Їй помахала крильми:

• А ми?

Ну хоч мене з собою візьми.

А любов

Без оков,

Наче ластівка кольорова,

Гукнула мені:

• Ні.

Я назавше лечу зі Львова.

Ти ж зі мною не полетиш.

Облиш.

І було мені сумно-сумно.

Залишатися тут нерозумно.

І летіти їй навздогін…

А він?..

І я залишилась у Львові,

У тій весні веселковій,

Без нього і без любові.

Сама…

І дарма…

Та вороття нема.

 

Тільки кому?..

Я підслухала пісню твою ненароком.

Ти співав не про мене і не мені.

Я пройшла повз тебе розпачливим кроком

У колишні наші минулі дні.

Ось до того вікна припадала тополя,

Щоб послухати пісню, котру ти співав,

А за рогом будинку ховалася доля

І сміялася зверхньо посеред трав.

Я підслухала пісню – і стало прикро.

І додумати раптом забракло сил.

А з-за рогу доля сміялася хитро,

Хоч втручатись ніхто її не просив.

Так було і так буде віднині й довіку,

І нічого не змінить людина ні час…

Може віри не йняти тому чоловіку,

Що співає для когось, а може для нас.

Може віри  не йняти?..

А в що ж тоді вірити?

Тільки в Бога і в себе, у вічність німу…

Будуть зорі світити і вітер віяти…

Тільки кому?..

 

Ну як же так?

Роки на мене дивляться спроквола,

Сміється тільки небо голубе,

А я стою, і немічна, і квола,

І згадую, і згадую тебе.

Я згадую – і це уже немало,

Хоча й на тебе роки налягли,

Та я тебе таким запам’ятала,

Твій поцілунок губи зберегли.

Рушник, що вишивала на весілля,

Лежить у скрині, спогадом болить,

І смутком пахне розмаїте зілля,

І кольором уже не веселить.

Ну як же так? Ну як же воно сталось,

Що нарізно до нас прийшла зима?

Та добре те, що так запам’яталось

Те, що було, і те, чого нема.

 

Вишнева тиша

Вишнева тиша впала у сади,

І задзвонили в дзвони солов’ї.

Між травами ти загубив сліди,

А може то сліди і не твої.

Коли тебе я не чекаю вже,

Коли тебе немає поблизу,

Вишнева тиша смуток стереже

І витира непрохану сльозу.

Вишнева тиша пісню не спиня,

Та соловейко сам чомусь мовчить.

Дозволь, я напою твого коня,

Нехай тебе до іншої помчить.

 

За кохану поклич

Не покликав мене за дружину,

Хоч любив, я те знаю, любив.

Подаруй мені теплу жоржину,

Якщо спогадів не розгубив.

Нам з тобою тепер все вже можна.

Ревнувати не сміє ніхто.

Пам’ятається мить наша кожна

І твоє стареньке авто.

І дощі, і розвихрені грози,

І світанки, такі голубі.

Навертались непрохані сльози.

Я про них не казала тобі.

Подаруй мені теплу жоржину,

Як тоді, у ту зоряну ніч.

Не покликав мене за дружину,

То тепер за кохану поклич.

 

Дякуй долі, що любов була

Мій потяг незабаром відійде.

Ти не чекай мене і не шукай.

Мене нема. Нема мене ніде.

Прощай.

Якщо колись згадаєш, не сумуй.

Вже добре те, що є про що згадати.

Старієм ми, та не старіють дати.

Цінуй.

Я знов переживаю кожну мить,

Відроджуюся заново в любові.

Солодкий гріх у ділі чи у слові

Болить.

Та вже мені міняти щось не час,

Почався мій останній переліт.

Важливо те, що лишиться від нас, – наш слід.

Живи без мене в зорянім краю,

Пильнуй веселку, щоб не відцвіла,

Довіку бережи любов свою

І дякуй долі, що вона була.