Пустеля німа

Запекло, заболіло, а потім затерпло –

І нема ні емоцій, ні болю, ні сліз.

Я, здається, пішла б за тобою у пекло,

А тепер не піду ані в рай, ані в ліс.

І не клич, бо тобі я вже більше не вірю.

Обіцянками душу мені не тривож.

Я пройшла крізь хуртечу, пройшла крізь завію,

І тепер, як і ти, я байдужа також.

А якщо це не правда? Якщо не байдужа?

На повернення більше надії нема.

Я з тобою самотня, єдиний мій друже,

А без тебе довкола пустеля німа…

 

Приречена любов

Я так любив тебе приречено,

Не сподіваючись на диво.

І квітку, чобітком знівечену,

Я підібрав і був щасливий.

Я квітці тій не міг зарадити,

Вона в руках моїх вмирала.

Як ти могла так легко зрадити?

Ще й досі пару не обрала.

Ти танцювала і сміялася.

Хтось млів під поглядом палючим.

Чиєїсь зради не боялася,

Ніякий біль тебе не мучив.

Ти не любила… Вся світилася.

Те світло й посмішка – все штучне.

Зоря на тебе задивилася

І згасла. Їй було незручно.

А я любив тебе приречено,

Хоч так було на серці гірко.

І квітку, чобітком знівечену,

Все ще в руках тримав, як зірку.

 

Зім’яті пелюстки квіток

Гарна і сумна,

Ти йшла по вулиці одна,

А хтось дивився із вікна

Закоханий і ніжний.

То був поет.

Шукав красу він між чужих планет.

Тобі він кинув осяйний букет

Пахкий і білосніжний.

Він дивився на тебе печально,

Чи закохано, чи прощально,

На вигин твоєї дороги,

А ти наступала безжально

На квітки, що він кидав під ноги.

А квітки

Крізь зім’яті пелюстки

Все дивилися на тебе

І надіялись таки,

Що колись,

Коли глянеш ти в блакитну вись,

Серед спогадів своїх

Згадаєш і їх.

І сльоза,

Як ранкова зоряна роса,

Хочеш того ти чи не хочеш,

Твої захмарить очі.

І тоді

Оживуть у пам’яті квітки,

Їх пахкі зім’яті пелюстки.

Їм хотілося, щоб ти

Серед німої самоти,

Коли врода відійде у минуле,

Їхній біль збагнула.

Та дарма,

Ти про те не відаєш й сама:

В твоїм серці жалощів нема

Ані краплини.

Так вже є.

Може й серце, що було твоє,

Сточив золотий шашіль

Грошей і дорогих авто.

І не врятує вже ніхто

Ні тебе,

Ні тих знівечених квіток,

Ні той прокладений місток

Від свят у будні.

Марний льос!

І щоб колись не довелось

Все ж пригадати ті квітки

І їх зім’яті пелюстки

У перекресленім майбутнім.

Лиш поет

Тобі присвятить ще один сонет

І намалює твій портрет

У щирих віршах.

Тільки ти

Серед порожньої тупої самоти

Того не прочитаєш.

Бо ти… Ого!

Ні поета, ні поезії його

Не пам’ятаєш.

 

Так судилося

Слава Богу, що ти не мій.

Це була б для обох покута,

Це була б для обох отрута,

Бо не пара ми, зрозумій.

І нема чого шкодувати.

Ми такі невблаганно різні,

Як світанки і вечір пізній,

Як весняні й осінні шати.

Синіли волошки в житі.

Треба жити, доконче жити

І спробувати, якщо вдасться,

Знайти своє щастя.

А може те щастя ще й не вродилося…

Що ж, так судилося.

 

Аби любив

Ти не кажи мені нічого.

Я обів’ю тебе, як хміль.

Тебе єдиного, одного,

За сто земель, за сто весіль.

Знайду, побачу, зачарую,

Збудую дім, збудую храм,

Весняну повінь подарую,

Щоб легше танути снігам.

Забути мушу сон і втому,

Мов не було минулих літ.

Я поверну тебе додому,

У той весняний пишноцвіт.

Таких цвітінь ти ще не бачив,

Таких зірок ще не ловив.

Аби ти тільки все пробачив,

Аби любив, аби любив.

Твій кінь тут обірве стремена

Серед високої трави.

Живи! Якщо не біля мене,

То біля іншої живи.

Моя любов така велика.

Якщо захочеш, відпущу.

А якби так колись покликав,

То я прилину-прилечу.