Ти прийшов з дощем

Чомусь захмарилося небо,

І дощ пішов мені на зло.

Я сподівалася на тебе,

Тепер надії не було.

Бо хто в таку погоду схоче?

А може все ж ти ризикнеш?

І набіга сльоза на очі.

Фантазія не має меж…

А дощ періщить – нема спасу,

І блискавки, і грім гримить.

Погоді все бракує часу.

Нема просвітку ні на мить.

Мене чекав холодний вечір,

Нудний, як непогідь ота.

Накину плед собі на плечі,

Покличу сонного кота.

Отак посиджу серед тиші –

То потім все-таки засну.

А може вірш який напишу,

Бо більш нічого не утну.

А-а, ляжу спати без вечері,

Щоб самоту перемогти.

Хтось подзвонив у мої двері.

Разом з дощем прийшов і ти.

 

Дивне скерцо

Не спішу я своїй музі

На вівтар покласти серце,

Бо воно  тобі належить

Ще віддавна і донині.

Дощ видзвонює по вікнах

Голосне бадьоре скерцо.

Хтось за мною пильно стежить

У сумній осінній днині.

 

Засміялась моя муза:

– Зовсім ти мені не служиш.

Ти закохана по вінця,

Віршів вже тобі не треба.

Дощ видзвонює по вікнах,

А на вулицях калюжі.

І спішать сховатись люди,

Що аж грім сміється з неба.

 

Дощ і вітер в дивнім герці –

Два сперечники таємні.

Тут було вже не до жарту,

Тут було вже не до сміху.

Повернулась в моїм серці

Та любов, що не взаємна.

Мала з нею я мороку,

Але й мала дивну втіху.

 

Дощ видзвонює по вікнах

Залюбки мотиви інші.

Важко вже мені сказати,

Веселіші чи сумніші.

Важко вже мені збагнути:

Це для мене чи для інших…

І сказала муза тихо:

– Може, знов берись за вірші.

 

Я нагадаю тобі вірші

Ті, що писала я для тебе,

То може серце розворушу

І обігрію твою душу.

І пригадаєш, як любив ти

Колись мої спекотні вірші,

І ніжні, і рожево-білі,

І голубі, такі, як небо.

Були ті вірші кольорові,

Бо зіткані вони з любові.

Любов образилась і зникла,

Бо ми її не шанували.

Це тихий смуток, а не виклик.

Що мали, те не цінували.

І зблякли вірші. Я збагнула:

Вони мені не допоможуть.

Тепер вони неначе гірші

І вже тебе не розтривожать.

Не обігріють твою душу,

Не розворушать твоє серце.

Безсила я, зізнатись мушу.

Не допоможе дивне скерцо

 

Нас любили не ті…

Не судилося –

То й не склалося.

Що минулося –

Не забулося.

А зорі падали.

Нам мами радили

Не журитися за зорепадами,

Бо любов наповнена зрадами.

Ми любили не тих,

Нас любили не ті.

По житах золотих

Ходять сни молоді.

Нас любили не ті,

Ми любили не тих.

Ах, літа молоді,

Поклик ваш не затих.

 

Озивається

Перепілкою,

І зозулею,

І сопілкою.

Дощами-зливами

Були щасливими.

Зелен-травами і сінокосами,

Пишним цвітом і буйними росами.

Ми любили не тих,

Нас любили не ті.

Спогад ще не затих

І пісні молоді.

Нас любили не ті,

Ми любили не тих.

Ах, літа молоді,

Гомін ваш не затих.

 

Наспівалися,

Насміялися,

Налюбилися –

З ліку збилися.

Життя лякало нас,

А ми не вірили.

Нам сивини здавались далекими,

А літа пролітали лелеками.

Ми любили не тих,

Нас любили не ті.

На стежинах крутих

Килими золоті.

Нас любили не ті.

Ми не любили не тих.

Хтось в своєму житті

Долюбити не встиг.

 

Жито вижали

З обмолотами,

Молодії сни

Розполохали.

А сни збувалися

Не тим, що снилися.

Ми, либонь, невблаганно спізнилися,

На краю своїх снів зупинилися.

Ми любили не тих,

Нас любили не ті.

Мамин голос затих,

Найдорожчий в житті.

Нас любили не ті,

Ми любили не тих.

Посумуй у житті,

Доки біль не затих.

 

І не спиться вже,

І не сниться вже,

Осінь дощова

Сон мій стереже.

А там зав’южиться,

А там засніжиться.

Сумувати хтось буде за веснами,

За садками й лісами чудесними.

Нас любили не ті,

Ми любили не тих.

Так буває в житті

На стежинах крутих.

Ми любили не тих,

Нас любили не ті.

Голос долі затих.

Щось зосталось в житті…