Любов свята і грішна

А ти співав мені,

Такий натхненний,

Сумні твої пісні

Були для мене.

А я їх слухала –

І серце мліло.

Тебе любила я,

Тебе любила.

І раптом дощ пішов,

Громи гриміли.

Сказати про любов

Ми ще не вміли.

Порада осені

Така невтішна.

Любов непрошена

Свята і грішна.

Сміялись кучері,

Сміялась тиша.

Гіркі заручини,

Печаль гіркіша.

І досі душу рве

Печаль торішня,

Бо я заручена,

Та незаміжня.

Живуть твої пісні,

Такі чудові.

Не жаль тебе мені,

А жаль любові.

Бо то була любов

Свята і грішна.

Порада осені

Така невтішна…

 

Безтурботний гульвіса-вітер

• Спробуй не плакати. Це ж так просто.

Погамуй сльози і усміхнись.

Він був красень. Високого зросту,

Під чорним вусом – тільки дивись…

Я до тебе прийшла по осінньому листі,

Така беззахисна і така твоя.

Туман над містом, туман у місті,

А в тому тумані розпачлива я.

Любили тебе жінки і дівчата,

Русяві, смагляві і білі як сніг.

Ти був веселий, не вмів мовчати,

Любив співати і випити міг.

А потім вже світ летів шкереберть.

Ні тобі і нікому не було спокою.

А твоє серце переповнене вщерть,

Належало всім, хто був під рукою.

Отакий безтурботний гульвіса-вітер.

Не було тобі ні межі, ні впину.

Ти ніколи мені не дарував квіти.

А я від тебе народила дитину.

 

Самотність так болить…

Летіла журавлиха з вирію

Зі смутком і печаллю щирою.

Летіла без пари, сама,

Журавлика поруч нема.

Він впав від чужої рушниці.

Їй дуже крило його сниться.

Він зойкнув і впав у траву.

«А я ще й досі живу…»

Літала вона та курликала,

Журавлика кликала, кликала.

Та він не озвався до неї,

До журавлихи своєї.

Сказав їй вожак: – не журися,

Печалі своїй не корися.

У небі паруються хмари,

І ти не лишайся без пари.

Лишатись самій нерозумно.

А їй було прикро і сумно.

Вона свою пару любила.

Негода у груди їй била.

 

Вернулась на старе гніздо.

Полагодила, як уміла.

Самотність дуже їй боліла.

Не міг розрадити ніхто.

Самотньо тихо клекотала.

Все кликала його, чекала,

Хоч знала, що не прилетить.

Але самотність так болить…

Чи з рідних, чи з чужих земель

Прибився якось журавель.

Сумно журавлиха курликала,

Та його до пари не кликала.

• Мій журавлик вже не прилетить,

Та самотність не переболить.

Берегтиму я його тепло.

Я не можу під чуже крило.

Сонечко сховалося за хмару.

Полетів шукати собі пару.

Плакала самотня журавлиха.

Небо захистить її від лиха.

 

 

Лебедина пісня

Хтось дорікне, що я така стара,

А й досі пишу вірші про кохання.

Пора вже вгамуватися, пора…

А раптом це весна моя остання?

Останнє літо чи остання осінь…

Писати вірші… то ж хіба це гріх?

Дзвенить для мене срібне дзвінголосся.

Пишу не лиш для себе, а для всіх…

Живу допоки. А як прийде час,

Тоді й писати вірші перестану.

І згоди не спита ніхто у нас,

І будете молитись за Тетяну.

Коли – ніхто не знає. Навіть я.

То й добре. Бо навіщо теє знати?

Обурюється донечка моя,

Що й досі про кохання пише мати.

• Ти вже вгамуйся, матінко, агей!

Що ти у нас романтик, – всі те знають.

Та якось вже незручно від людей.

В такі роки давно вже не кохають.

• Ти рації не маєш ні на цент,

Моя банальна і розумна доню.

Мій парубок давно вже не студент,

Життя сивин насипало на скроні.

Отой дідусь приходить молодим

У мої сни крізь років каламуть.

Все, що було, розтануло мов дим,

Та сни живуть, і спогади живуть.

Переказав, щоб я прийшла до нього.

І я прийшла провідати старого.

Що ж тут такого?

Прийшла й спинилася біля порога.

Він дивиться на мене, я – на нього.

• Тетянко!.. добре, що ти час знайшла

Й таки прийшла.

А я ото збираюся в дорогу.

Коня сідлати – а стремен нема.

Шукав, шукав – усе дарма.

Чи ти не знаєш, де мої стремена?

• З тим, Петре, не до мене.

Дружину маєш, в неї запитай.

• Дружина в мене добра, та вона

Того не зна.

А ти це мусиш знати

Й мені сказати.

Літа біжать,

Стремена десь лежать.

А як без них коня сідлати?

Я все життя спокутував провину:

Чому тебе не взяв я дружину?

• Ну… не судилось, і тому не взяв.
• Там біля тебе стільки тих роззяв:

Крутилися, як мухи біля меду.

А я… жонатий був, а все ще млів.

То добре, що ти вибрала Миколу.

Ми з ним разом закінчували школу

І в інституті вчились одночасно.

Пішов з життя товариш мій дочасно.

Повіриш, довго я за ним журився.

Чому з тобою я не одружився –

І досі не збагну.

Любив тебе одну.

• Тепер про те журитися не слід.

Минуло стільки літ…

• Літа минули, але ми зостались.

Зістарілись, та гіршими не стали.

Розваж ніші, спокійніші хіба що.

• А ти до всього ще таке ледащо.

В дорогу він зібрався!

А онуки?

Хто їх поставить на міцне крило?

Чи не втомились без роботи руки?

Не палить нерозтрачене тепло

Вставай. Коня сідлати ще не час.

Життя ніхто не проживе за нас.

І наперед не треба ворожити,

Кому і скільки Бог відміряв жити.

Вставай, Петрусю, в тебе стільки справ,

Котрі закинув ти і занедбав.

• Ти знаєш, сила є в твоїх словах.

Поправ мені подушку в головах.

Поправила. – Аж легше мені стало.

І серце калатати перестало.

То може й справді… стану я на ноги

І поки що відмовлюсь від дороги.

І встав старий. Повіриш? Їй же Богу!

Забув і про коня, і про дорогу.

• А про стремена? Ті, що він питав.
• Це він минуле наше пам’ятав.

Так, як і я про нього пам’ятаю,

Хоча і про стремена не питаю.

То не картай мене, моя дитино,

Що я співаю пісню лебедину.