Тому й зима…

Гортаю вірші, писані давно,

Наче в юність свою відчинила вікно.

Як у німому кіно.

Пропливають події і дати…

Є що згадати.

Я тоді була молода і закохана,

В міру порядна і в міру грішна.

І скотилась сльоза непрохана,

Гірка і невтішна.

Проковтнула її, як гірку образу,

І ніяк не могла збагнути відразу,

Чого я розплакалась. Пройшло стільки літ.

А може часом поплакати слід.

У житті не просила ні в кого жалю.

А в тім… я й досі його люблю.

І запекла образа, гірка, як полин.

Хіба ж він один?

Мабуть, що один.

Видно, такого більше нема.

Тому й зима…

День начебто ще осінній,

А на волоссі іній.

Життя притрусило, не пошкодувало.

Хіба ж мало?

Пишуться вірші.

Хіба ж гірші?

Здається, такі ж, як колись.

Поети не перевелись.

А почуття?

Це над життя.

Любов, якої нема…

Я вчуся пеленати свою дитину.

Колискові співати я вміла давно.

З того часу, як стала тобі за дружину,

Я у всесвіт собі відчинила вікно.

Сяє місяць мені і світять зорі,

І блакиті неба аж забагато,

І любов ширяє в небеснім просторі,

Кожен будень мені видається за свято.

Я щаслива, бо маю тебе і сина.

Я чути не хочу про твою зраду.

Відкидаю щиру жіночу пораду,

Бо прийняти її мені несила.

Інколи все ж я буваю зажурена.

Розумію, що в інших не все ідеально.

А  я буду жити тобою одурена

І робити вигляд, що все нормально.

От тільки любов. Й говорити дарма.

Вона не хоче нещирих цілунків,

Ні квітів не хоче, ні подарунків,

Тільки любові, якої нема…

 

Може Бог нас з’єднає колись ( на світлу пам’ять Феліксу Фролову)

Сльози змиють печаль, і розвіється смуток.

І озветься весняна теплинь.

Я зорею зійду поміж незабуток

І шепну тобі тихо: «прилинь!»

Тільки ти не прилинеш з далекого світу,

Бо забув знайомі стежки.

Я тобі назбираю весняного цвіту,

Про котрий співають пташки.

Може все ж ти прилинеш і станеш незримо

Під калиною тут у садку.

Я для тебе знайду ще нечувану риму,

А зозуля докине «ку-ку».

І для кого кує моя добра зозуля

І літа кому роздає?

Ми почули тебе, їй же Богу, почули

Весняне кування твоє.

Ми з тобою зла не робили нікому,

Як робили, то тільки собі.

Я ще трішки постою і піду додому,

А ти ще постій у журбі.

Тільки може до нас змилосердиться небо,

Хоч подумки ти помолись.

Я молитимусь Богу за тебе й за себе:

Може нас Він з’єднає колись.

 

На відстані літ ( В.К. )

Я віршую, віршую, а ти мовчиш,

На мій пристрасний поклик не відгукнешся.

Ти зі мною в житті не розминешся,

Тільки треба згадати, згадати лиш.

Ще стоять каштани в шкільному саду,

Ті, що нас пам’ятають і досі.

Я до тебе прийду, неодмінно прийду

Через весни і зими, і через осінь.

Сподіваюсь, що в тебе усе як слід,

Що у тебе, напевно, і діти, і внуки.

Ми протягнемо одне одному руки

І відчуємо потиск на відстані літ.