Циганка знала

Стара циганка

Мені гадала.

Була розумна,

Багато знала.

Багато знала –

Не все казала.

Якби її воля,

Мінялася б доля.

Задумалась трохи,

Розкинула карти.

– За тим, що сумуєш,

Журитись не варта.

Журбу і страждання

Візьмеш ти під ноги.

Чекай свою пару

З дальньої дороги.

А потім навіщось

Глянула на руку.

Побачила, певно,

Ти мою розлуку.

І нічого мені не сказала.

Ти все знала, циганко, все знала,

Та нічого мені не сказала.

Кожна розлука – то печаль.

Тепер на тебе маю жаль…

 

Тепер сама те знає

Поворожи, циганко,

Поворожи, ворожко.

Я обірву ромашку,

Я обірву волошку.

Бо дуже хочу знати,

Чи любить, чи не любить,

Чи заміж мене візьме,

Чи без весілля згубить.

Поворожи, циганко.

Усе я розумію.

Чи ти колись любила?

Чи мліла, як я млію?

Циганка зажурилась,

Хоч їй таке не вперше.

«Сказати їй всю правду?

Розбити її серце?»

А карти не брехали,

А карти добре знали.

Була то щира правда,

Що люди їй казали.

А люди їй казали:

– Він світом баламутить.

Кохати він не вміє,

Лиш голову закрутить.

Не вірила нікому,

Не вірила циганці.

Коханого чекала

Увечорі і вранці.

Приходив серед ночі,

Дивився щиро в очі

І клявся, і божився,

Та з другою женився.

Ромашка не брехала,

Волошка не брехала,

Циганка щиру правду

Тій дівчині сказала.

Тепер сама те знає,

Та жаль ваги не має.

 

 

Повоєнні дівчата

Поезія моя трохи стара. Як і я. Я старію більше, поезія менше. Та все ж старіємо обидві. Не картайте, молоді, нас, старших, що ми пишемо про минуле. То було наше життя. То як про нього не писати? У вас тепер все зовсім по-іншому. А ми жили, як могли, як уміли. Може уміли жити краще, ніж могли. Та ми ще є. І сприймайте нас такими, як є. А вже потім… ми станемо екскурсом в минуле. Та поки що ми частинка вашої реальності. А зараз… куди подіти тих повоєнних дівчат? Адже вони були!

 

Повоєнні дівчата дівують з нами.

Веселитися смуток їм не дає.

Повоєнні дівчата, пора б вам заміж,

Та вже як є..

Ви такі привабливі і хороші,

Та в очах у кожної гірка печаль.

Просто вас до танцю ніхто не запрошує.

А жаль.

Вже війна, слава Богу, давно закінчилася.

Та чому сумують ваші пісні?

Не одна з вас, напевно, вдовою лишилася

На виданні.

І кому про свій смуток, кому розкажете?

Річка пісню і сльози в море несе.

Одна одну добрим словом розважите –

І все.

Про війну багато і фільмів, і спогадів,

На могили носять квіти в росі.

А про те, як ви сумно співали в два голоси,

Забули всі.

Та й про що пам’ятати? Було та й минулося.

Вже бабусями стали дівчата ті.

Що намріялось, те з роками забулося,

Як у житті.

Дорікне мені молодь: – як з літ , так і з розуму.

Знов стара довела себе до плачу.

• Я хотіла підкинути вам до роздуму,

Та вже мовчу…

 

 

У чиїсь сни

Є у мене одна таємниця:

Мені досі парубок сниться,

Той, що давно вже дідусь.

І колись

Часто снивсь.

Був у нього густий чорний вус,

І звався він просто Петрусь.

Ну й натерпілася я сорому,

Що дивилася в його сторону.

Чи відкрити йому свою таємницю,

Що він мені й досі парубком сниться?

Мабуть, розкажу. То ж не гріх.

Та не хочеться,

Дуже не хочеться

Обертати спогад на сміх.

Вірю чомусь,

Що і я комусь

Снюся дівчиною жартівливою,

І мрійливою,

І щасливою,

Приходжу в чиїсь сни

Без сивини.

 

Люблю свій спогад

Хтось любив мою пісню,

А хтось мої коси.

Все минулось, забулось,

Увійшло в береги.

Бо прийшла невблаганна

І непрохана осінь,

А небавом зима

Все загорне в сніги.

Все приймаю:

І зиму,

І порадницю осінь,

Все, що час посилає,

Я прийму без жалю.

Хтось любив мою пісню,

А хтось мої коси,

Ну, а я дивний спогад

Ще і досі люблю.