Куди подівся сніг? ( Сергійкові Фролову на згадку про його бабусю )

Сергійко просто збився з ніг.

Куди зима сховала сніг?

Ходив, шукав туди-сюди.

Ніяк той сховок не знайти.

Санчата вдома ледачкують,

Сніговиків пропав і слід.

А діти знай собі міркують:

Куди подівся сніг і лід?

• Хурделиці і віхоли

У теплий край поїхали.

• А мороз, то не нове,

В холодильнику живе.

Сергійко просто збився з ніг:

Куди подівся сніг?

 

Спи, мій синочку

Не стукай, доще, я не відчиню,

Хоч знаю, що тебе не зупиню.

Тополя просить:

• Вже досить.

Вже ліс умився.

Ти не втомився?

Вже напоїв жита і пшениці,

Подоливав річки і криниці.

Засни хоч трішки –

Спочинуть ніжки.

Іде дощик. Ніжки полоще.

Скоро він піде спати,

А я буду співати

Йому колисанку.

Спи, дощику, до ранку.

Завтра підеш моркву поливати,

Капусти і картоплі.

Ти потрібний землі.

Що  робили б ми без тебе?

Нахилилось хмарне небо

І хмарки , великі і малі.

І я схилилась над своїм синочком,

Над своїм маленьким колосочком.

Поки дощик шумить,

Поки мама не спить,

Спи, мій синочку,

Мій колосочку,

У сповиточку.

 

 

 

З вікна жіночої світлиці

 

 

Я сама

Сиджу у хаті, неначе в склепі.

До мене чомусь ніхто не заходить.

Від політики вже зводить щелепи.

Більше нічого слухати – так виходить.

Вимикаю радіо й беру собі право

Робити те, чого може  й не можна.

Підморгую в дзеркалі собі лукаво.

Так би вчинила жінка кожна.

То може й добре, що я одна.

Ні перед ким звітувати не треба.

Наллю собі келих міцного вина,

А другий, символічно, наллю для тебе.

А тепер заспіваю на всю потугу,

Так, щоб задзвенів кришталь у серванті.

Ну що ж, може випити ще й по другому?

Зрозуміє мене тільки романтик.

Ні, панове, зовсім я не п’яниця.

Мені не треба читати нотації.

В мене просто надміру дезінформації,

А щира правда вже і не сниться.

Годилося б може випити третю,

Але це вже буде, либонь, забагато.

Хоча таке можна й простити поету.

Я сьогодні сама. Для мене це свято.

 

Жила, як могла

 

Життя не стелило мені під боки

Пуховики,

А навпаки.

Не голубило і не пестило.

Посилало що небо накреслило.

А я приймала без заперечення

І любила до самозречення.

Я нічого в житті не просила,

А жила,

Як могла.

Та небесна невидима сила

Пропасти мені не  дала.

Я все навчилася сама:

Витирати сльози крадькома

І нишком Господа просити:

«Допоможи

І підкажи,

Як жити».

І виживала, як могла,

Серед нестатків, бідності і зла,

Аби лиш чесно, щоб лиш не клясти,

Щоб від дітей облуду відвести.

А Бог все бачить:

Як у відчаї жінка плаче

І побивається, а виходу нема –

Кругом сама…

 

А хотілось заснути вночі

На чиємусь міцному плечі

І прокинутися зі сну

Від поцілунку.

Та вночі

Галасують і сови, й сичі,

І крокує гірка самота

Нахабно й лунко.

Я оту гірку самоту

Відведу, виполю.

У небес

Не просила чудес,

А тепер

Вимолю.

Я зберу

Всі сніги і дощі,

І весни пахощі

У букет.

А в житті

І в моїй самоті

Хтось малює з любов’ю

Мій портрет.

 

Я ще й дівкою не була (сумна оповідь)

За сльози завдячую мамі.

За нелюба я вийшла заміж.

Мене віддали молодою,

А сльози пливли за водою.

Я, мамо, була не ледача,

Покірна була і терпляча.

Молилася Богу,

Поклони била,

А вийшла за того,

Кого не любила.

Маю хату тепер зі світлицею,

Та не маю любові й тепла.

Стала гарною я молодицею,

Хоч і дівкою ще не була.

Ще й не встигла надівуватись,

Находитись у кісниках.

То нащо вже мені сподіватись?

Краще сивіла б у дівках.

Не навчилася пити горілку,

Не навчилася пити вина.

В молодиці недолітка-дівку.

В тому, мамо, Ваша вина.

Віддали, продали за доляри,

За облесні, порожні слова.

Краще б, мамо, була я без пари,

Бо живу я, немов нежива.

 

– Купи мені, милий, відерце,

Хай сльози свої позбираю.

Хай сльози свої позбираю,

Хай ними квітки поливаю.

Всі квіти від сліз тих зів’яли,

Лиш квітка одна розцвілася.

Лиш квітка одна розцвілася,

Червона і пишна троянда.

– Ой, квітко, трояндо червона,

Чому ти від сліз не зів’яла?

Чому ти від сліз не зів’яла?

Я ж ними тебе поливала.

Червона троянда сказала:

– Тому я від сліз не зів’яла,

Бо я виростала з любові,

З любові, що ти не зазнала.

Я буду тобі посміхатись,

Приходити в сон твій щоночі,

Аби ти могла закохатись,

Поглянути милому в очі.

Твій нелюб нехай почекає,

Допоки налюбишся вволю.

Допоки ще молодість грає,

Лови свою долю.

– Ти, квітко, стараєшся марно.

Усе це так любо та гарно,

Але не для мене ті чари.

Мені вже судилось без пари.

Пропало моє дівування,

Пропали мої сподівання.

Зозулі в снігах не кувати.

І хоч чоловік мій не любий,

Та з ним я стояла у шлюбі

І мушу з ним вік вікувати.

Плаче тепер моя мати,

Картає мене й дорікає.

Онуків від мене чекає,

Щоб їх на руках потримати.

Онуків не буде, матусю.

Дітей своїх треба любити.

Від нелюба покручі родяться.

Таких я не хочу родити.

Зітхнула троянда і пахом

Наповнила світ цей лукавий.

Любов моя зринула птахом

І впала в зарошені трави.