Про нашого котика Васька

Зараз важко вже згадати,

Хто нам котика приніс.

Він прижився в нашій хаті,

Тут і бавився, і ріс.

Кіт у хаті не завадить.

Радість дітям-пустунам.

Кожен котика погладить –

Добре котику і нам.

Кожен дасть шматочок ласий.

Так і чути звідусіль:

• Це уже не котик Вася,

А солідний кіт Василь.

Люблять всі його сусіди,

Кажуть лагідні слова.

Там він снідав, там обідав,

Може раз, а може й два.

• Він мишей у вас не ловить?
• Ви смієтеся дарма.

Поталанило Васькові,

Бо у нас мишей нема.

Діти весело казали

По секрету для своїх:

• Може б миші і боялись,

А може б кіт боявся їх.

Коли сонечко пригріє,

Любить спати на вікні.

Все він добре розуміє:

Слово «так» і слово «ні».

Проведе дітей до школи,

Перевірить, що і як.

Про мишей не чув ніколи

І не пробував на смак.

У дорослих гумор добрий,

Добрий він і у дітей.

• Може наш Васько й хоробрий,

Але він не для мишей.

 

Зустріч з львівськими левами

Мене місяць покликав у зоряну казку.

Зажурилися зорі, що я не співаю.

Не тримай ти мене. Відпусти. Ну, будь ласка.

Там у казці на мене давно чекають.

Бо коли без казок виростатимуть діти,

То нічого доброго з того не буде.

Казку треба любити, їй треба радіти,

А те не завжди розуміють люди.

Казка тут недалеко, за нашим городом.

Та до неї іти треба по самоцвітах.

Зате потім буде яка нагорода!

Цікава казка. Найкраща в світі.

Я зустрінусь не з принцами, не з королевами.

Я зустрінуся просто з львівськими левами.

Ти не віриш? Кажеш що так не буває?

Що своїми вигадками тебе замучила?

Ну, я пішла. Мене казка чекає.

І львівські леви. Я за ними вже скучила.

 

• Привіт вам, леви. Я до вас повернулася.

Я не можу без вас, а ви без мене.

І раптом леви мені посміхнулися –

І світ зробився ніжно зеленим.

• Ну що тут нового? Ну як ви тут?

Найстаріший лев посміхнувся сумно.

• Декотрі люди безбожно крадуть

І ведуть на землі себе вкрай нерозумно.

Засмічують душі і мізки грішми,

А всяким непотребом псують довкілля.

Світ завжди був, скажу тобі, трохи грішний.

Але, щоб так… це якесь божевілля.

Часом злість бере, що ми мовчимо.

Навіть рикнути нам не дозволив час.

Так нікого нічого не навчимо.

А віки працюють, пробач, не на нас.

Князь Данило відвів нам почесну роль:

Пильнувати Львів – то ж місто лева,

Кажуть, Данило не князь, а король.

От якби ще у нього була королева.

Може б жінка взялася навести лад.

Бо король покликаний воювати.

Жаль, що я не родився віки назад.

Я б навчив їх, як місто своє шанувати.

Ніхто не вірить, що ми живі.

Тільки ти одна у таке повірила.

Починала свіжитись роса на траві,

Прохолода ранкова раптом повіяла.

Я погладила лева легенько, помалу.

• Якщо чесно, нелегка вам випала роль.

Та живий наш Данило, князь чи король.

Ну, а ви не давайтесь вікам на поталу.

Вас тут левів, здається, либонь чи не триста,

Кам’яні, гіпсові чи металеві.

Пам’ятайте завжди, що ви таки леви,

Охоронці нашого рідного міста.

Я пішла. І мене проваджали леви,

Що уміли так болісно переживати.

Прокидалося місто, і день кришталевий

Поспішав, аби радість комусь дарувати.

 

Знову про собак ( і про людей також )

Собака Тася тихо скавуліла,

Лишившись край дороги на узбіччі.

Вже дві доби не пила і не їла,

Виплакуючи свій собачий відчай.

Не мала ні господарів, ні дому,

Була тепер вже зовсім нічия.

Журилася у присмерку блідому:

• Ну як же так? А може це не я?..

Їй так боліло. Знову сльози хлинули.

Їх тамувати вже не мала сили.

Господарі отут її покинули

І навіть скибки хліба не лишили.

Вини не почувала за собою.

Була така і віддана, й розумна.

Дивилася на трасу і з журбою:

• Повернуться вони, – казала сумно.

Неподалік сидів пес сенбернар.

Закудланий, та гарний ще нівроку.

Він тут давно. Мабуть, що вже з пів року.

Але не розгубив собачий дар.

Зазнав уже чимало всяких бід.

Вже знав і дощ, і всяку холоднечу,

Сам мусив дбати і про свій обід,

Й про те, де примоститися на вечір.

« А та все плаче». Знає він той плач.

Якби не знав, то не журився б лихом.

Він підійшов до неї тихо-тихо.

Щоб не злякати. – Ти мені пробач.

Та час уже подбати і про здобич.

Щоб жити, треба пити щось і їсти.

А ти вже дві доби на тому ж місті.

Покинули. Нічого тут не зробиш.

Як правило, вони не повертаються.

Повір мені, бо я вже тут давно.

• А що, коли вони опам’ятаються?

Буває ж так. – В поганому кіно.

Забудь чекати. То даремна справа.

Якби любили, то сюди б не вивезли.

Собача доля – то для них забава.

І всі її надії раптом щезли.

• Мене любила дівчинка Маринка.

Вона за мною буде дуже плакати.

У небі заклубочилась хмаринка,

Дрібненький дощик став поволі крапати.

І знову огорнув її неспокій.

• Невже не пожаліють ті жорстокі

Як не мене, то хоч свою дитину?

• Погано, бачу, знаєш ти людину.

Миттєва в них і радість, і любов.

Ходімо. Бачиш дощ який пішов.

Я знаю, де сховатись від дощу.

• Ти йди. А я ще трохи почекаю.

А раптом вони вернуться. Я знаю,

Що я собі довіку не прощу.

• Чи ти смішна, чи зроду нерозумна.

Не вернуться, сказав тобі. Ходім.

Забудь своїх господарів і дім.

На нього такса подивилась сумно.

• Дитині куплять другого собаку,

Породистого, штучного, дурного.

Не приживеться – куплять ще одного,

Бездумного пустого розбишаку.

Йому все можна. В нього, бач, порода.

Розбити вазу й мисочку котові.

І господиня ходить збіса горда,

Що він погриз їй мешти парадові.

Твоя Маринка буде його пестити,

Смачними годуватиме котлетами.

Надіями тобі не хочу лестити.

Бездомним псам не бути вже поетами.

Та й між людьми поетів щось не густо,

А нам, собакам, мріяти про дім.

Не до поезій, я к у шлунку пусто.

Ну годі тобі скімлити. Ходім.

Мене тримайся – то забудеш лихо.

Я хлопець бравий. Я не пропаду.

І Тася скімлила вже зовсім тихо,

І витирала сльози на ходу.

• Не їздять гицлі, бо шкода бензину.

От ми з тобою  і не пропадем.

Нам ближче б до якогось магазину.

Хтось кине щось, щось, може, украдем.

• Ну що ти! Та ж мене не вчили красти.
• Не вчили. Мусиш вчитися сама.

Бо, дівонько, так можна і пропасти.

Інакшого рятунку в нас нема.

Нам треба в світі якось виживати.

Собака друг людині чи слуга.

Та краще жити все ж без ланцюга.

Та мусимо хоч чимсь ризикувати.

• І що? Украсти! Це завжди вдається?
• Ні, не завжди. Та інколи… шкода…

Дрючком дістати часом доведеться.

Та заживе. Нічого. Не біда

Йшов сенбернар, за ним нова приблуда.

Були, либонь, не чистої породи.

Хоч від людей не мали нагороди,

Було в них щось таке,

Чого немає в людях.

Йшов сенбернар, за ним понура такса,

Собачі долі, що злились в одну.

І чорна ніч, немов згустіла вакса,

Їх кутала у чорну пелену.

Хотіла б я закінчити щасливо,

Як в доброму колишньому кіно,

Що сталось на землі велике диво,

Та ніч була, а дива не було…