Я пам’ятаю про тебе ( братові Григорію )
Ти приносив мені латаття,
І лілії, і волошки.
Ти виплітав віночки
Для мене й моєї ляльки.
Ти був такий поетичний.
Я того не цінувала,
Бо була мала й нерозумна.
Це вже потім… а в пам’яті квіти.
Ти записував перші вірші,
Такі смішні й недолугі.
У яких світах ти літаєш?
Ти був добрий, тому не розвіявся,
Не міг так безслідно зникнути.
Чи буваєш у нас на землі?
Якщо Бог дозволить, буваєш,
Бо ти любиш сади і квіти,
І людей, таких різних і всяких,
Злих і добрих, і недосконалих.
А я пишу свої вірші
І пам’ятаю про тебе.
Перші вірші внучці Юлі
Вітер хмароньки колише,
Сплять натомлені гаї.
Моя внучка вірші пише,
Перші віршики свої.
Попелюшка чи принцеса –
Я не знаю, хто вона.
Ще, либонь, не поетеса,
Але це її весна.
Мружить ніч очиці сонні,
Спіють яблука в садку,
Котик спить на підвіконні,
Вірші сплять у сповитку.
Спить моя онучка Юля,
Бачить в снах незнаний світ.
Завтра накує зозуля
Їй багато гарних літ.
Лиш би тільки була щаслива (Юлія Фролова – моя внучка. Їй присвячую це вірш)
Моїй внучці шістнадцять років.
Довгонога красуня росте.
Щиро дякуєм долі за те.
По життю ще непевні кроки.
То нічого. Життя навчить.
Тільки б вчило не надто жорстоко.
І щоб Боже недремне око
Берегло її кожну мить.
Ще душа так болить на образу,
Та небавом все забуває.
Їй так хочеться все і відразу,
Та, нажаль, так в житті не буває.
Обережно, довкола люди.
Серед них є такі підступні.
А тобі ще не все доступне,
І, боюсь, ще не скоро буде.
Відкриває очі на світ,
Два здивовані ясні віконця.
Ще немає вона оборонця
В свої юні шістнадцять літ.
Тільки потім, колись, збагне,
Що сніги її найбіліші,
Що дощі її найрясніші,
І тоді згадає мене.
А можливо, що й не згадає,
Що забуде зовсім – можливо…
Лиш би тільки була щаслива,
І нехай їй Господь помагає.
Листки гортає осінь кольорові (на спомин Феліксу Фролову)
Не вірю я, що ти мене не любиш.
Чи не любив, чи розлюбив – однаково.
Це вже не має значення ніякого.
Коли знайшов щось, то ще більше згубиш.
Не вірю, що тебе я не хвилюю.
Не знаєш, що листи твої цілую,
Написані ще в юності далекій,
Коли дітей приносили лелеки.
І нам принесли два синочки любих.
Тоді з тобою ми були у шлюбі.
Ми тішилися нашими синами.
А потім щось подіялося з нами.
Все зникло, наче й не було ніколи.
Та безнадія й досі серце коле.
Тебе помчало, мов у круговерті,
Аж до кінця життя і аж до смерті.
Я дітям, як могла, давала раду.
І не картала вже тебе за зраду.
Тобі покари в неба не просила.
Щось зносила, а щось було несила.
З дружинами тобі щось не щастило.
Та не така, а та ще нетакіша.
Хилилась осінь і скорботна тиша.
Осіннє листя шлях тобі стелило.
І плакали покинуті дружини,
І їхні сльози випали дощами,
Тобі прощали щось чи не прощали…
Лягли на спомин лілії й жоржини.
Я знаю, що хотів би ти у Львові.
Та що тепер про те вже говорити?
Листки гортала осінь кольорові.
Їй ні за що було тебе корити.