Казка радості й любові
У мене в хаті ночували зорі,
Коли було їм холодно і сумно.
Я ж молода була і нерозумна,
Чоло схиляла у німій покорі.
І тішилась, що в мене тепла хата,
Духмяна кава і зірки у хаті.
Вони ж були на вигадки багаті
І пустували, як ото дівчата.
– Ану ходімо парубків лякати.
– Чого лякати? Краще чарувати.
От я влечу в кватирку до Миколи.
А ти, сестрице, Василя одвідай.
Наснись йому, щоб не забув ніколи.
Аби не снідав, щоб і не обідав,
Щоб між дівчат ішов зорю шукати.
– І що? Знайде? – Знайде обов’язково.
І до вінця. Згадаєш моє слово.
І реготали – аж луною виляск.
І не журились, що і як на небі,
Бо жодна з них на небо не дивилась.
Лиш вибігали у своїй потребі –
І знов ховались, хукали на руки.
– Ну і мороз! Лютує, навіжений.
– Казали, що весни він наречений.
– От не повірю. То пльотркарські трюки.
Ну як же можна! Дідуган казковий
І ніжний трем весняного цвітіння,
Пробудження і тихе воскресіння.
Таке не поєднається ніколи.
– А як же, мабуть,холодно на небі.
І захисту ніякого нема.
– Що сердитись? Зима на те й зима.
Вона не лиш для мене і для тебе.
Вона для звірів, для людей, – для всіх.
- Я думаю, ніхто її не любить.
- Не думай так, бо дехто любить сніг.
- Зима жорстока. Все, що квітне, губить.
- Та є в ній щось… Таке до болю миле,
Таке до млості чепурне і біле,
Що хочеться її намалювати,
Писати вірші і пісень співати.
- Чого ж ти тут сидиш? Лети на небо.
Тобі навіщо те тепло земне?
- Вже й осудили подруги мене.
А я журюся не лише про себе.
Так хочеться, щоб скрізь буяло свято,
Щоб віршів і пісень було багато,
І радості, і квітів, і любові,
І щоб світили зорі вечорові.
- Ну й буде нам, сестриці, на горіхи.
Від місяця дістанем прочухана.
- Ай, не журися. Скільки тої втіхи.
Він вибачить нам пустощі і сміхи.
Світи,світи із вечора до рання.
Чекають люди, щоб котрась упала.
Нехай впаде – аби збулось бажання,
Нехай згорить – аби ясніш палала.
Образливо. На те, либонь, і зорі,
Аби світити, падати й згоріти,
Чиїсь серця передчуттям зігріти,
Своє життя віддати у покорі.
- Чиєсь я чую жалюгідне хлипання.
Зорею бути то почесно так.
То всесвіту величний гордий знак.
Гріх нарікати на своє покликання.
Все, щоб ви знали, у житті непросто.
Непросто все у всесвіті і світі.
У всесвіт кожен посланий не гостем,
Як люди, так і зорі, так і квіти.
У всесвіт кожний посланий творити,
Добро чи зло – кому вже як наречено,
Комусь життя полегшити знівечене,
Світити, щоб упасти і згоріти.
Від кого чую жалюгідне хлипання?
Зорею бути – то почесно так.
То всесвіту величний гордий знак.
Гріх нарікати на своє покликання.
На небі місяць гнівався в тумані.
- Ну як таких пустотниць пильнувати?
Сміявся вітер: – Каву п’ють у Тані.
Тебе ж лишили господарювати
- Світи всю ніч! Без всякого спочинку!
Вони ж в теплі і п’ють духмяну каву.
Я, знаючи про вдачу їх лукаву,
Сам відпустив погрітись на часинку.
Насупивсь місяць – аж сніги злякались.
Куйовдив хмари, мов були із вати.
- Сам відпустив. Чого ж тут падкувати?
Тепер світи. А зорі загулялись.
- Вони собі любенько ледачкують,
А ти світи, як дурень, цілу ніч.
Ще й з мене, певно, десь собі кепкують.
Повій-но, вітре, ти і їх поклич.
- Докличешся! Аякже! Шкода труду.
- Піду і я. нехай же йому грець!
І я світити сам один не буду.
Ось казки ненав’язливий вінець.
- Ну посміхнися людям на останок,
Не залишай їх в темряві густій.
Ось незабаром вже прийде світанок.
Ще трішечки на небі ти постій.
Побачиш, завтра буде все як треба.
Всі твої зорі висиплять на небо
Я промету стежки, хмарки розвію.
Ти знаєш, друже, я це добре вмію.
Ми подаруєм людям світлу казку,
Таку нову, незнану і відому.
З усіх доріг повернемо додому
Тих, хто цінує затишок і ласку.
І будуть зорі в небі неозорім,
І буде місяць в золотій підкові,
І буде казка радості й любові
У кожнім серці, в кожнім добрім слові.
В моїй оселі ( казка )
Поезія моя ні на чию не схожа,
І я сама не схожа ні на кого.
Мощу сама гніздо своє убоге,
Чогось бракує – випрошу у Бога.
У мене зорі інколи ночують,
До мене місяць інколи заходить,
Казки по світу втомлені мандрують,
І кожна відпочинок тут знаходить.
Відпочивають в мене на осонні,
А з кожною добро відпочиває.
Сонячний зайчик на моїй долоні
Себе цілком безпечно почуває.
Як бачите, у мене дуже людно,
І кава пахне, наче у кав’ярні.
А ще прибилось кошеня приблудне,
Його прогнати – то надії марні.
Візьму до гурту. Може приживеться.
О, та воно, либонь, уже, як вдома.
Он до зорі залізло і товчеться,
Немов вона давно його знайома.
І бавиться, і треться, і муркоче,
А та закрила очі і регоче.
Котяче дитинчатко пустотливе.
Вона щаслива і воно щасливе.
- Киць-киць, дурне! Не лізь, бо обпечешся.
Вона лиш тільки з вигляду холодна.
- Ти не лякай його, нехай товчеться.
Я на котячі пестощі голодна.
Прикрию жар і шкоди не завдам.
Як полечу, його покину вам.
Нехай мене чекає. Добре знати:
Хтось буде на землі мене чекати.
Нажаль…пора. Мені світити треба.
Он місяць супиться й киває грізно з неба.
Дістану на горіхи поготів.
Як жаль, що в небі не бува котів.
Є Гончі Пси, а от котів нема.
Природа так придумала дарма.
Тоді б і місяць лагіднішим був.
А може б про обов’язки забув.
А так… такий суворий і свариться,
Якщо котрась з нас забариться.
А то давай полетимо, Мурко.
- Няв! Я люблю і м’ясо, й молоко.
А ще люблю комфорт, люблю тепло.
З котами так, либонь, завжди було.
Мої брати,
Хоробрі коти
Чомусь бояться висоти.
Коти не вміють літати.
Вони живуть в теплій хаті.
На м’якому сплять,
Ситно їдять,
Інколи мишку можуть впіймати,
Щоб господиню налякати.
Присвяти
Народився поет ( Степану Підлужному )
Народився поет.
Тихо муза в долоні плеснула.
В узголов’ї стояла
І долю поетові креслила.
Посміхалася муза
І невидима тихо схилилася.
- Ой, нелегка тобі,
Хлопче, доля на світі судилася.
Тихо ангел літав на крилі.
Народилось добро на землі.
Ще не знали ні батько, ні мати,
Як тут дитину назвати,
А муза вже знала,
І ангел знав.
І в перший купіль дитини
Кинула муза три насінини.
З одної любов проросла,
Засіялась розумом друга,
А з третьої виросла туга
За край свій, що проти зла.
Сказала муза йому,
І вп’яте сказала, і всоте:
- Красу свого краю всотуй
І прислужися йому.
Зозуля в задумі кувала,
Матуся рушник вишивала,
Чекали ліси та гаї,
Чекали на вірші твої.
Журналістам
Цей вірш вартувало б присвятити до дня журналіста. А він взяв і написався просто так. Якщо написався, то чого чекати? Я дарую його журналістам і тим, хто готовий його прийняти. Будьмо!
Про космонавтів пишуть, про артистів,
А ще про тих, що й думати не слід,
А я про тих завзятих журналістів,
Про їхній незатьмарений політ.
Ні, не про тих, що заробляють гроші.
А чи здобудуть славу? Може й ні.
Ті, що несуть нелегку правди ношу,
Чомусь сьогодні до снаги мені.
Приймають духопелики і кпини,
А часом кулі. Хто їх захистить,
Коли на славні землі України
Налізло гаддя й голосно сичить?
Вони і слідчі, і економісти,
І детективи, і політруки.
Нехай живуть завзяті журналісти,
Що дивляться в майбутнє з-під руки.
Якщо мої слова комусь на втіху,
То дай Вам, Боже, сили і снаги.
Хай виступають сльози лиш від сміху,
А вороги хай гинуть до ноги.
Вас не спішать героями назвати,
Не щедро нагороди роздають.
Дай, Боже, вам завжди перемагати,
За вас би випити, та я, нажаль, не п’ю.