Веселий дивак

Така зимова прохолодна ніч.

Так холодно зіркам в нічному небі.

Тепло струмить з твоїх безсонних віч.

Зірки із заздрістю дивилися на тебе,

Бо ти в теплі, а їм світити треба,

Світити так, щоб місяць не сварив,

А він, бешкетник, сам дива творив.

Закоханим любові докидав

Та молодиць із хати викликав.

Влаштовував загублені побачення.

Для місяця ніщо не мало значення.

Головне – то любов,

Поцілунки й слова.

Він для того зійшов,

Щоб творити дива.

Якщо в когось дійде до весілля,

Подарує їм місячне зілля.

Якщо хтось просто так,

Від розваги й облуди,

Той веселий дивак

Їх картати не буде.

Посміхнеться –

І не осудить.

 

Світи

З неба дістань зорю,

Як обіцяв колись.

Не бійся, я не згорю,

І ти не обпались.

То було так давно,

Ти вже про те забув.

Як у німому кіно…

Ти тоді іншим був.

Що ж ти тепер мовчиш?

Слова не добереш?

Я нагадаю лиш,

А ти цей спогад зітреш.

 

Десь живуть інші світи,

Далекі, як я і ти,

Холодні, чужі і німі,

Винні ми в тому самі.

Мали – не зберегли.

Не вміли чи не могли…

Ти на орбіті своїй,

А я лиш супутник твій.

 

Не розлучайтеся з коханими

Не розлучайтеся з коханими

На довгу чи коротку мить,

Бо потім можна не зустрітися,

Бо потім можна розминутися,

А смуток не переболить.

Коли забути дуже хочеться,

Даремне серденька не край.

Нехай в лугах трава толочиться,

Нехай у небі грім клубочиться,

Ти не спіши, ти почекай.

Не відбирай чужої радості,

Чужого щастя не губи.

Нехай хтось мучиться від заздрості,

Хай когось тішать чужі складності,

А ти люби, а ти люби.

Хай добрим словом тебе згадують

Хто пам’ята, хто не забув.

Нехай у трави зорі падають,

Нехай бажання всі загадують.

Ти побажай, аби він був.

Ніхто не знає, що там пишеться

Чи на землі, чи в небесах.

Під вітром явір не колишеться.

Все нерозгаданим залишиться.

От тільки райдуга в сльозах.

Не розлучайтеся з коханими

На день, на рік чи на завжди.

Живи світанками весняними,

Живи трояндами духмяними

І все життя люби і жди.

 

Зорі падали, падали…

Ти брів стежками, йшов зорепадами

І дивувався, що зорі падали.

А як ступив через мій поріг,

То задивився на оберіг.

Біля столу сидів якось збоку ти.

Так сидів, немов на екзамені.

Образи висіли на покуті,

І яскріли рушники мамині.

Мама ставила на стіл

Страви прості:

Картоплю і огірки,

З городу таки.

Ще поклала свіжу хлібину,

Таку духм’яну, таку святу.

А я мовчала хвилину

Й дивилася в темінь густу.

Закохано мліли айстри

Там за моїм вікном,

В Карпатах ходили чугайстри,

Земля огорталася сном.

Було так душно і гірко.

Хоч би вже дощ пішов.

А з неба упала зірка

На щастя тобі, на любов.

Небавом вже прийде осінь.

Збереться птаство у вирій.

А я люблю тебе й досі,

І серце в знемозі щирій.

Про те говорити не треба.

Бо що б тут слова зарадили?

Клаптик вечірнього неба,

І зорі падали, падали…

 

Бажання збудуться колись

Зірка упала,

Як грушка стигла,

А я загадати

Бажання не встигла.

Нічого.

Однак збудеться.

Правда, зірко?

А як не збудеться,

Буде гірко.

Сльози, мов роси,

Впадуть на покоси,

У небі сумно

Заквилить птах,

А бажання,

Як і страждання,

Десь загубляться

У світах

У мене спитає

Онук чи онучка:

– А Ви, бабусю,

Бажання загадували,

Коли зорі падали?

– Загадувала.

– І збулись?

– Збудуться колись.

– А як не збудуться?

– Тоді забудуться,

Загубляться десь у світах.

У небі сумно квилив птах…