Сама про себе. І не тільки

 

До Ісуса

Мені в серце світло пролив Ісус,

І воно задзвонило церковним дзвоном.

Захисти мене, Господи, від спокус,

Збережи мене чесною перед законом.

Хай я Хресну дорогу твою пройду,

Хай мене розіпнуть, якщо конче треба.

Ти на мене дивишся з ясного неба

І відводиш покару від мене й біду.

Я звичайна грішниця у житті.

Настраждалася, та не нарікаю.

Як судились мені стежки круті,

Я пройду їх, Ісусе, я їх здолаю.

Бо у кожного з нас є свій хресний час,

Свій тернистий шлях і своя Голгофа.

Ти, Ісусе, весь світ любов’ю спас.

Захисти нас від гніву отця Саваофа.

 

Я вірю

Я дякую Богу за кожний прожитий день,

Я дякую Богу за кожну билину і квітку,

За пісню пташину – найкращу з усіх пісень,

За внуків своїх і чужих гомінку черідку.

Я дякую Богу за те, що не відбулось,

За кожну сльозу і за кожний любовний гріх,

За всі ті слова, що почути мені довелось,

За пісню почуту, за щирий дитячий сміх.

Прости мені, Боже, якщо я у чомусь грішу,

Помилуй мене чи карай, якщо я завинила.

Могла зупинити когось, але не зупинила,

Та кожного дня на чийсь поклик я й досі спішу.

Мене непокоїть щоденна людська суєта,

Марнота з марнот : кришталі, килими і машини.

Боюсь, щоб не зникла звичайна людська доброта

І щоб не згубилась поранена пісня пташини.

Долита дощами виходить ріка з берегів.

Здивовано верба хитає своїми галуззями.

Рятуй мене, Боже, від підлості тих ворогів,

Що вправно навчились в житті прикидатися друзями.

Я знаю, мій Боже, що сумно дивитись на нас.

Один ти безгрішний, а ми марнослови лукаві.

Та вірю: настане той день і той радісний час,

Коли возз’єднаємось ми в твоїй незахмареній славі.

 

Бог подарував мені натхнення

З пам’яті всі негаразди стерті,

Тільки залишилося походження.

Не шануйте день моєї смерті,

А святкуйте день мого народження.

Народилась я в селянській хаті,

В бідності, та не було тут зла.

Образи і ангели крилаті

Берегли мене, і я росла.

У сім’ї дванадцята дитина.

Все дрібнота, як в стручечку біб.

Кожна цінувалася хлібина,

І молитва за щоденний хліб.

 

Бог подарував мені натхнення

І щасливий світ моїх поезій,

Тихе, урочисте откровення,

Розум, захмелілий і тверезий.

Одночасно. Світле почування

І нестримна радість веселкова,

На чиєсь майбутнє сподівання,

Таїна овіяного слова.

 

Божого невидимого Сина

Невтомлюся ревно я молити,

Щоб не зникла з моїх віршів сила,

Що спроможна серце оновити.

Що спроможна душу окропити

Свіжою, живлючою водою,

Цілий світ любов’ю охопити,

Спраглою, жертовною любов’ю.

 

То віршів тоді б не було

Дивувалася вся планета.

Ну, принаймні, друзі мої.

Закохалася я в поета,

Бо весна прийшла, бо солов’ї.

Закохалася до нестями.

Ти, поете, мені пробач.

Не розкажеш про те своїй мамі.

Хочеш – смійся, а хочеш – плач.

Підняла б мене мама на глузи.

Хай вже краще нічого не зна.

Посміхалися мої друзі.

Ну а я… Я була сумна.

Може смуток мій був недоречний.

Хто б про смуток у мене питав?

Той поет… Такий був статечний.

А як він свої вірші читав…

А які ті вірші натхненні!

А яке безхмарне чоло…

Той   поет і не глянув на мене.

Тож ніяких надій не було.

Я була наївним дівчиськом.

Ще студентка, ще тільки ось..

Все приймала до серця близько.

Не здалось мені, не здалось!

За поетом красуні мліли.

Він сприймав це, як долі жарт.

І цвіли магнолії білі.

Та весна чогось-таки варт.

Ах, які йому вірші писалися.

Хтось від заздрості лікті кусав.

І красуні горді пишалися:

Це ж для них він вірші писав.

Оглядаюсь тепер на минуле

З висоти свого досвіду й літ.

Ні, нічого я не забула,

І не стерся юності слід.

Просто був той поет чоловіком,

Що звертав свій погляд за хмари.

Ні за статусом, ні за віком

Він не був би мені до пари.

Він закохувався постійно,

Чи на радість собі, чи на лихо.

І зітхали жінки безнадійно.

– Баламут він, – казали тихо.

А він просто писав їм вірші,

Всім разом і кожній окремо.

Вирішував, так і не вирішив

Любовну свою теорему.

Той поет постарів і посивів,

Покраяли зморшки чоло.

Якби він не любив красивих,

То і віршів тоді б не було.