Море, місяць і я

Шовково стелилися хвилі

До моїх ніг.

Спліталися обриси милі

Нових доріг.

Зірки в оксамитовім небі,

Як діаманти.

Не думала зовсім про тебе,

А там десь дрімав ти.

Здалека сміялись русалки,

І їхній сміх

Ловив молоденький рибалка

Із мрій моїх.

А вже ті дівчата морські

Не знають спокою,

Та я відвернулась від них,

Затулившись рукою.

Була я така молода,

А коси русі.

Як тая живая вода,

Завжди у русі.

Я коси свої розпущу,

Як та русалка.

Але він не бачить мене,

Отой рибалка.

Здалека, як диво живе,

Корабель іграшковий.

На ньому до мене пливе

Принц казковий.

Це він із далеких світів

Пливе до мене!

Побачити зблизька схотів

Те дівчисько шалене.

А місяць стежину хистку

У морі виклав.

Мене і мою самоту

У мандри кликав.

Та з місяцем я не пішла –

Боялася,

Щоб та радість, яку я знайшла,

На землі не зосталася.

 

Я сумую за Кримом

Я позичу у когось риму

І почну якийсь вірш снувати.

Не поїду вже більше до Криму.

Буду довго за ним сумувати.

Засумують без мене дороги,

Бурхливе і лагідне море.

Ясна річ, це для Криму не горе.

Є у нього свої тривоги.

Більш важливі. А я… між іншим.

Що для Криму я можу зробити?

Написати схвильовані вірші,

Сумувати за ним і любити.

А ще хочу всім серцем вірити,

Що настане щаслива днина,

І не втомиться вітер віяти:

Крим – це Україна.

 

То не чайка в небі кигиче,

То летить наша дівка-бранка.

Вона кличе, чуєте, кличе

Щовечора і щоранку:

• Де ж ви, славні козаченьки?

Чи забули славу?

Свою силу, свою волю

І свою державу?

• Не забули, дівко-бранко.

І настане днина –

Світ нарешті зрозуміє:

Крим – це Україна.

І зашумить чорне море

І Дніпро могутній,

Попливуть козацькі чайки

У своє майбутнє.

 

Доки з Криму сіль привезуть чумаки

Хтось вірить в містику, хтось в еротику,

А хтось довіряє життя наркотику,

А я не вірю ані тобі,

А інколи навіть сама собі.

Вірю в Бога, в пісню і в щире слово.

Поетесою стала не випадково.

Голосно сміюся і тихо плачу,

Не вмію ловити за хвіст удачу.

Хтось гудить мої вірші.

Хоча є й гірші.

Правда, є й кращі.

Але й мої не такі вже й пропащі.

Хтось гудить мої вірші,

А хтось хвалить

А я пишу так,

Як душа велить.

Інколи проігнорую риму,

А інколи помандрую пішки до Криму.

Звичайно, тільки у віршах.

Своїми ногами старими

Не ризикнула б. Куди там до Криму!

Дай, Боже, по хаті хоча б мандрувати

І якось в житті собі раду давати.

Та інколи море як зашумить,

Пісня козацька як задзвенить…

Позичу у когось риму

Та й рушу до Криму.

Може не пропаду,

Якось таки дійду.

Серце забилося у тривозі.

Піду помалу.

Чумаків зустріну по дорозі,

Підвезуть, не кинуть на поталу.

І враз поза плечі сипнуло морозом,

Твереза думка пронизує розум:

До Криму? Навіщо? І мрії, як дим….

До Криму треба йти молодим.

Звільнити Крим – наша думка єдина.

Крим – наш! Крим – Україна!

Бере образа, і злість, і жаль:

Від Криму не відступиться москаль.

А я почекаю в надії таки,

Доки з Криму сіль привезуть чумаки.

Коли падають зорі

 

Зоряні вірші

Всі мої мрії збуваються,

Тільки одна не збудеться.

Все, що було, забувається,

Тільки любов не забудеться.

Дивиться мовчки з-за обрію,

Часом сяйне блискавиця.

Лишиться згадкою доброю,

А може часом присниться.

Тихо дерева колишуться,

Ніч посміхається радо,

Зоряні вірші напишуться

І упадуть зорепадом.

А вірші, як зоря,

Упали на траву.

То значить, я живу!

Воістину, живу!

Ці вірші – мов зоря,

Провісниця кохання,

І світять, і горять.

Загадуйте бажання.

То мій вогненний гріх,

То біль мій, моя втіха.

Ловіть у руки їх –

І буде радість тиха.

І буде цвіт весни,

Черемховий, бузковий,

Прийде у ваші сни

Примарний світ казковий.

Веселі і сумні,

Ніколи не байдужі,

Вони живуть в мені.

Прийми їх, любий друже.